Цілком зрозуміло, що саме завдяки тій карті Миколі Петровичу пощастило відносно легко визначити розмір відхилення напрямку ракети. Щоб виправити це, треба було повернути ракету так, щоб вона знов летіла в такому самому відношенні до течії головного потоку космічного проміння, як летіла раніше. Зробити це було вже не важко. Кілька вибухів з бокових дюз — і ракета, легко повернувшись, взяла правильний напрямок.
Ми з Борисом Гуро зайняті були кілька днів спостереженнями Венери — так наказав Микола Петрович. Він розпорядився:
— Протягом тридцяти шести годин треба стежити за найменшими змінами обличчя чарівної сусідки нашої Землі. Прошу не зводити з неї очей. Чергуватимете біля телескопа і стежитимете невідривно. Прошу вас, зокрема, відзначити, чи не знайдете десь блакитнуватого або рожевого сяйва.
Сам Микола Петрович не відривався від спостережень, що стосувалися шляху ракети. Після першої зміни курсу треба було стежити весь час за вказівками приладів, що відзначали положення ракети серед потоків космічного проміння. А Сокіл в інший телескоп вивчав поверхню Сонця — теж на завдання Миколи Петровича.
Я зазирнув був до його телескопа. Жахлива і дивна картина!
Хіба це те спокійне, м’яке і лагідне сонечко, що до нього ми звикли у нас на Землі?.. Нічого схожого! Бурхливий, велетенський вогняний диск. Він кипить, він випльовує весь час із себе довгі фонтани сліпучого, різнокольорового полум’я. Ці фонтани підносяться вгору, розсипаються барвистими пелюстками, як дивовижні гігантські квіти, падають назад у вогняне море. На зміну їм вибухають нові й нові стовпи полум’я, вкриваючи дивним, блискучим, химерним лісом золоту поверхню світила. А ось виривається вихор розжареної пари металів і газів — і, здається, золота поверхня Сонця розкривається, наче розірване вбрання. Темна пляма неправильної форми надовго залишається на блискучому колі — і щось клекоче в ній, щось лютує там всередині, ніби намагаючись вистрибнути з безодні. Проте, не варт і мріяти роздивитися, що саме відбувається в глибині сонячної плями, яка повільно затягається, закривається, заливаючи сяйвом полум’я чорну прірву…
Сокіл зробив багато фотографій Сонця. Це буде надзвичайна колекція, небачена досі на Землі. Він сказав мені:
— Навіть, коли б ми й не знайшли нічого на Венері, цих спостережень, фотографій і рулонів знятої кіноплівки вистачило б на те, щоб виправдати нашу подорож. От побачите, як зустрінуть їх на Землі, коли ми повернемось.
«Коли ми повернемося»… Проте, ми ще й не думаємо вертатися, перед нами ще стільки роботи! Однак, я знов відхилився вбік.
Красиве видовище відкривається в телескопі Сокола, та не менш чарівну картину спостерігаємо крізь наш телескоп і ми з Гуро. Правда, тут немає таких жахливих вогняних бур, у нас все значно спокійніше. Зараз я спробую описати те, що ми бачимо ось уже другу добу.
В окулярі телескопа велике коло, немов запнуте густим чорним оксамитом. Він лежить нерухомо — і тільки якісь далекі-далекі вогняні іскорки сяють у його густій глибині. Вони немов сховалися, ледве виглядають. І, лише пильно придивившись, бачиш, що той оксамит іде ще далі в неймовірну глибину, за ті різнокольорові малесенькі іскорки-зорі. Але це, повторюю, лише коли придивишся. А так — оксамит ближчає, він немов затягає об’єктив телескопа. І на тому, на його глибокому чорному фоні, як дорогоцінний блискучий камінь, лежить Венера. Нерухома й спокійна, вона дозволяє милуватися нею. Це вже не та вечірня чи ранкова яскрава зоря, яку ми звикли бачити на земному небосхилі. Це велике світило, яке ми зараз, на превеликий жаль, бачимо освітленим далеко не цілком, а лише як серп з великими й довгими рогами, скерованими в бік, протилежний Сонцю. Серп охоплює зліва Венеру; ми бачимо її цілком, але більша її частина неосвітлена, світлувато-сірого кольору.
Ми уважно стежимо по черзі за виглядом Венери. Микола Петрович зауважив на початку наших спостережень.
— Темна частина Венери не менш цікава, ніж блискуча. Прошу не забувати і про неї.
Досі ми не помітили на темній частині нічого. Вона вся зовсім однакова — попелястого кольору. Рівна сіра поверхня — і більш нічого. На блискучій поверхні, на серпі, я помітив якийсь непевний рух. Здавалося, що там пливли якісь тіні. Думаю, що це пересуваються великі масиви хмар в атмосфері Венери. Гуро теж приєднався до моєї думки. Але крім цього протягом першої доби ми не помітили нічого цікавого.
Після вечері, повернувшись до телескопа й змінивши Гуро, я знов припав оком до окуляра, намагаючись роздивитися найменші дрібниці. І майже тієї ж хвилини я здивовано протер собі очі: може, це мариться?.. Ні, не мариться. Це факт!