Ой, чи не збожеволіла я? Може статися, це знову якийсь підступний вплив космічного проміння, адже я зараз не в тіні, не лід укриттям з свинцевих аркушів. Але це ж не голос Ван Луна, а зовсім інший, невже… невже це Земля?
— Галю, люба, що з вами? Ви раптом так зблідли. Прямо на себе не схожі! Що таке?
До мене підійшов стурбований Микола Петрович. Від хвилювання в мене наче язик відняло, я нічого не могла відповісти. Замість того я подала йому другу пару навушників від приймача. Микола Петрович поглянув на мене здивовано і навіть з якимсь побоюванням: мабуть, він і справді подумав, що я марю під впливом космічного проміння! Але він узяв навушники і одягнув їх, прислухався. Тепер уже я дивилася на нього зі страхом: а що, коли мені й справді тільки почувся голос Землі? Що, коли дійсно це наслідок якогось нервового збудження через космічне проміння?..
Але ось на напруженому обличчі Миколи Петровича з’явився вираз безмежного здивування. Обома руками він щільніше притиснув до голови навушники. Він жадібно слухав. Значить, мені не здалось, що я чула Землю?.. Ні, звичайно, ні! От я і зараз чую:
— Слухайте, слухайте нас, “Венера-1”! Говорить Земля, говорить Земля! Слухайте нас, слухайте нас! Дуже турбуємося про вас. Після обриву радіозв’язку деякий час тримали вас у полі зору радіолокаторів… Слухайте нас, “Венера-1”! Потім відмовили й радіолокатори. Намагання відшукати вас за допомогою потужних телескопів не дали успіху. Слухайте нас, “Венера-1”! Сповістіть про ваш стан, самопочуття, курс. Говорить круглодобовий потужний передавач “Земля”! Чи чуєте нас, “Венера-1”?.. Якщо чуєте, відправляйте поштову ракету на Землю з докладним повідомленням про ваші справи. Слухайте, слухайте нас, “Венера-1”! Говорить Земля, говорить Земля! Слухайте, слухайте, відповідайте! Дуже турбуємося про вас…
Передавач Землі повторював весь час одне й те ж саме повідомлення. Адже там, на Батьківщині, не знали, чи почули ми його. І диктор повторював без кінця ті ж самі слова заклику до нас. Турботлива, рідна радянська Батьківщина не забувала про нас! А ми з Миколою Петровичем не відривалися від навушників і слухали, слухали, як причаровані, милий голос Землі. Тепер нам було однаково, що саме він говорив, важливо було слухати, слухати далеку і в той же час таку близьку нашому серцю Землю!..
— Що слухаєте? Зрозуміти не можна! Давно вже виключив передавач, нагадаю, — здивовано сказав Ван Лун, з’являючись у каюті і наближаючись до нас.
Замість відповіді Микола Петрович зняв навушники і простягнув їх Ван Лунові. Той недовірливо взяв, одягнув і… Я ніколи ще не бачила Ван Луна таким збентеженим і зраділим. Він відкрив рот і знову закрив його, конвульсивно ковтнув і застиг на місці, почувши голос Землі. Його рука схопила моє плече і стиснула його.
— Ой, товаришу Ван Лун, мені боляче!
Ван Лун не чув мене. А Микола Петрович уже наказував:
— Вадиме, Ван Лун, готуйте листи і матеріали! Я зараз зберу записи і закінчу коротку доповідь. За годину будемо відправляти поштову ракету.
Яке це щастя, яка радість — слухати далекий голос рідної Радянської країни! Батьківщино, дорога наша Батьківщино! Чи знаєш ти, як ми любимо тебе? Чи знаєш ти, якими міцними, енергійними, такими, що не бояться нікого й нічого, стали ми одразу, щойно почули твій турботливий голос?.. Твій голос — це значить, що ми знову разом з тобою, ми не відірвані від тебе, рідна! Говори, говори ще далі, милий голос Землі! Говори, ми готові слухати без кінця!
А голос у навушниках повторював все одне й те ж саме повідомлення. Він звучав ніби спокійно, розмірено; але в цьому спокійному і чіткому голосі відчувалася тривога. Та й як не тривожитися, якщо там, на Землі, вже стільки часу нічого не знають про нас. Говори, рідний, милий голос Землі, говори, голос Батьківщини!..
Ван Лун, Сокіл і я пройшли до складу, де лежала поштова ракета. Це була блискуча металева сигара три метри завдовжки, зроблена з того ж самого супертитану, як і вест наш астроплан. Та вона і за формою нагадувала його: така ж довга, витягнута, гостроноса, з маленькими крильцята ми в задній частині корпусу. Але на її крильцятах не булі додаткових ракетних двигунів. Поштова ракета мала тільки один, центральний, двигун з отвором на хвості. Вона була повністю заряджена атомітом, лишалося тільки вкласти в неї вантаж і відправити.
Вадим Сергійович викрутив гвинти на боці ракети і відкрив невеличкі дверцята:
— Готово, Миколо Петровичу!
Уважний і зосереджений Микола Петрович, який приєднався тим часом до нас, приніс з собою великий пакет: адже записи і донесення на Землю давно вже були готові! Він пильно оглянув ракету: все було в порядку. І тут я наважилася на те, про що давно хотіла попросити.
— Миколо Петровичу, — звернулась я до нього, — дозвольте мені…
— Що саме, Галю?
— Відправити і мого листа також… він маленький… мені дуже хочеться заспокоїти маму…
Лагідна посмішка освітила обличчя Миколи Петровича.
— А я вже дивувався: і чому це Галя нічого не говорить про лист додому? Почав було думати, що ви забули про маму.
— Ой, Миколо Петровичу, що ви кажете! Значить, можна? Я зараз!
Звичайно, мій лист також був давно готовий. От що я написала в ньому:
“Мила моя, дорога мамусю! Не сердься на свою навіжену дочку! Я знаю і розумію, що зробила дуже погано, приховавши від тебе свої наміри. Мамуню, прости мене! Адже ж тепер все благополучно, і ми незабаром долетимо до Венери. І ще, мила мамусю, знай, що всі в астроплані до мене дуже добре ставляться і я намагаюсь бути корисною. В мене вже є свої обов’язки, і я навіть зробила деякі маленькі відкриття. Тобі не доведеться червоніти за мене, мамуню! А з Венери я привезу тобі надзвичайні подарунки, ось побачиш. Ще раз, не сердься, мамусю, а частіше дивися на Венеру в твій великий телескоп. Коли ти одержиш цього листа, Галинка буде вже на ній. Міцно-міцно тебе цілую.
Твоя Галя”.
Мого листа було покладено разом з великим пакетом і іншими листами на Землю. Вадим Сергійович знову пригвинтив дверцята поштової ракети.
— Ну, будемо відправляти, — розпорядився Микола Петрович. — Одягаймося, Вадиме!
Вони одягли скафандри. А тоді Микола Петрович натиснув кнопку керування підйомником, на якому лежала поштова ракета, — і металева платформа з нею повільно почала підійматися вгору через великий люк, що відчинявся перед нею в стелі складу.
Микола Петрович, простеживши, як двері люка знову зачинилися, подав знак Вадимові Сергійовичу — і вони обидва вирушили назовні, як звичайно, через шлюзові люки.
А ще за кілька хвилин ми з Ван Луном відчули ледве помітний поштовх. Поштова ракета відірвалася від астроплана і полинула на Землю.
Дзеркало телескопа у нас уже було повернуте туди, куди мусив летіти космічний листоноша. І ми з Ван Луном побачили вогняну хмарку, що швидко віддалялась від нас: це працював ракетний двигун нашого листоноші. Лише кілька секунд — і хмаринка зникла, розтанула. Все! І тільки голос диктора Землі в навушниках все ще нагадував нам про надзвичайну подію. Іноді цей голос майже зникав, іноді його було чути краще. Ми слухали все ті ж самі слова і радісно поглядали один на одного.
…Вже вкладаючись спати (я, як і раніше, сплю прямо в повітрі, тільки прив’язуюсь до стінки під свинцевими аркушами, — і це дуже зручно!), я спитала Сокола, який цієї ночі відбував вахту:
— Вадиме Сергійовичу, розкажіть, будь ласка, як ви відправляли поштову ракету і як ви самі не відірвалися від корабля: адже один лише крок… брр, мені страшно думати, що можна було залишитися там, зовні, у холодному, мертвому просторі… а наш астроплан мчить так швидко, хіба його потім доженеш? Розкажіть про відправлення ракети!
У нашій каюті панувала сутінь, але з тону, яким відповідав мені Сокіл, я зрозуміла, що він посміхається.
— Нічого особливого, Галю. Коли ми вийшли на палубу астроплана, поштова ракета вже лежала там, на своїй платформі, між розчиненими дверима вантажного люка, наче в колисці. Ну, ми встановили її в потрібному напрямі, як показав Микола Петрович. Потім включили її двигун, а самі відійшли вбік. І вона майже одразу рвонулася і полетіла назад, до Землі. Тільки і всього.