Яскраве світло і тепло огорнули голову і плечі Аріеля. Він зажмурився, потім, примружившись, напіввідкрив очі, щоб намітити місце, куди покласти врятовану дитину, знову заплющив очі, перелетів через край колодязя і підлетів до жінки. Хтось вирвав малюка з його рук. У той же час він відчув, як кілька рук схопило його.
Аріель широко відкрив очі і побачив людей, одягнених у багаті шовкові тканини, розшиті золотими узорами. Райдугою блиснув великий алмаз на чийомусь малиновому одязі.
– Одв’яжіть вірьовку від відра, – владно сказав чоловік з алмазом.
Кілька слуг кинулися до колодязя, підняли відро, одв’язали вірьовку.
Аріеля передали до рук слуг. Вони міцно зв’язали його, причому люди в багатому одязі одійшли від них якнайдалі, щоб не осквернитися.
– Ведіть його в палац! – командував чоловік з алмазом.
І не встиг вражений Аріель вимовити й слова, як його повели до палацу зв’язаного і оточеного щільним кільцем слуг, які тримали кінець вірьовки.
“Не полетиш!” – подумав Аріель.
Він чув, як мати врятованої дитини сказала старій жінці, що підбігла до неї:
– Даміні! Візьми Аната і віднеси в зенан[9]. Я не можу доторкатися до нього. Може, його осквернили.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ. ЯБЛУКО РОЗБРАТУ
– Коли ж ми підемо, нарешті, в школу-санаторій, містер Боден? Ось уже шість днів, як ми в Мадрасі, а я ще нічого не знаю про долю брата.
– Терпіння, Джейн, – відповів Боден, запиваючи біфштекс портером. Де б не перебував англієць, на його столі повинні бути улюблені англійські страви та напої. – Я вже говорив вам, що в школі карантин. Ця проклята країна не вилазить з епідемій. Так і дивись – сам захопиш щось на зразок тропічної пропасниці, якщо не гірше. Тут зараза переслідує людину на кожному кроці. Лакей може піднести вам на добре сервірованому столі холеру, газетяр-тубілець передасть із свіжим номером газети чуму.
– Хіба не гризуни і не комахи переносять чуму? – спитала Джейн, яка дещо вичитала про Індію з своїх книжок, і відсунула тарілку з недоїденою рибою.
– Найстрашніша – легенева чума – передається через речі. Хіба ви не знаєте цього? Ось чому я рекомендую вам не виходити з дому і не читати газет.
– Я й так ніби в одиночному ув’язненні, – зітхнувши, сказала Джейн. – Приїхати в Індію і не бачити нічого, крім цих дахів, – Джейн махнула рукою в бік “Чорного міста” – кварталу тубільців, що безладно розкинувся за річечкою Кувам.
Вони сиділи на плоскому даху восьмиповерхового готелю, обладнаного з європейським комфортом. Смугастий, оранжевий з зеленим тент захищав від палючого проміння сонця. Поміж столами стояли пальми в діжках і вази з квітами. На столах шуміли електричні вентилятори. В мельхіорових відерцях – прохолодні напої в льоду.
Готель стояв недалеко од річки. З вікон свого номера Джейн спостерігала мальовниче життя “Чорного міста”. Вузькими звивистими вулицями рухались юрми темних, шоколадних, шафранових людей у барвистому вбранні, і Джейн, згадуючи прочитані книжки, намагалась визначити, до якої раси належать ці люди, Рухались осли, буйволи, коні, скрипіли вози, бігали собаки. Пронизливо кричали продавці льоду, лимонаду, квіткових гірлянд. Свистіли флейти, глухо тріщав барабан, протяжно співали жебраки, саніасі – “святі” – співуче декламували священні гімни, збираючи навколо слухачів; скрізь з мавпячою спритністю шмигали напівголі діти.
Розпечені сонцем плоскі дахи були порожні. Коли ж сонце заходило, повітря ставало трохи прохолоднішим, на небі спалахували великі зорі і сходив місяць, якийсь особливий, індійський місяць, що заливав увесь світ фантастичним зеленкуватим світлом і вугільночорними тінями, – вулиці порожніли, зате плоскі дахи все більше вкривалися людьми, які виходили подихати вечірньою і нічною прохолодою. Вони приносили сюди циновки, подушки, блюда з їжею, і починалась жвава бесіда. Від даху до даху галасливо передавали останні новини – про смерть, хвороби, народження, весілля і заручини, про родинні чвари, покупки і господарчі втрати. По цьому бездротовому телеграфу всі події дня незабаром ставали набутком “Чорного міста”.
Якби Джейн знала місцеві мови, вона почула б цікаві розмови і про літаючу людину, яка хвилювала всі уми. Але Джейн усе це здавалося всього-навсього “крикливою тарабарщиною”, яка лише дратувала її.
Нерідко, навіть дуже часто, вулицями проходили похоронні процесії. Пронизливі звуки флейти надривали душу. Трупи несли за місто, щоб там спалити. Жінки в білому траурному вбранні ридали.