— Розумієте, — почала дівчина, котра в містечку могла б зійти за «міс королеву», але тут, виявляється, конкурсів не оголошували і тому її називали значно простіше — «КОРЧИТЬ З СЕБЕ КРАСУНЮ». — Розумієте, одна наша дівчина листувалася з одним вашим київським хлопцем. Заочно. По фотографії. Льоня трохи схожий на вас. А він взяв і не приїхав…
— То, може, ще приїде, — несміливо вставив Адам.
— До нас поїзд прибуває тільки раз на добу. А ви ж до кого приїхали, якщо не секрет?
— Я? — розгубився Адам. — Я у відрядження. Вивчати попит… у населення середніх містечок. Ну, попит на шапки… Ми соціологи, — відверто говорив Адам, як людина чесна і щира. — Я з «Фіндіпошу», — гордо закінчив.
— То, може, ви підете з нами? — подала голос одна із дівчаток, відчуваючи в Адамові покірність і лагідність, яку всі старі парубки носять при собі, мов еполети.
«З дівчатами треба сміливо й нахабно, — вчив несміливого Адама теоретик сімейного життя періоду матріархату Михайло Ховрашкевич. — 3 десяти, за соціологічними дослідженнями, а також моїми власними, — підкреслював він, — тільки п'ять дають по пиці. Але то холерички, істерички, а сангвініки чи, скажімо, пікніки, то ці так не роблять. Вони стримані». Адам завжди уважно слухав його, але й після цих глибоких знань з теорії одруження не міг застосувати у житті жодного абзацу, як, до речі, й сам Ховрашкевич. Бо обидва належали до групи холостяків, про яких у народі казали: «Таких тільки досвідчена жінка на собі може одружити».
— Ну, то що ви? Вирішили? — перепитало його дівча. — Згода?
— Згода! — Адам твердо стис у правиці ручку портфеля.
— Розумієте, в нас усе було заплановано. А тепер… Льоня не приїхав, і хлопців виходить менше, ніж дівчат.
— Я розумію, — кивнув Адам і попрямував до буфету, що містився в кінці зали для транзитних, у якому транзитних не було.
У Кухлика був той стан, який буває в абітурієнта, котрий несподівано для самого себе помітив своє прізвище в списку зарахованих, але дуже й дуже в тому засумнівався, а тому не спішив давати телеграму матері: а раптом то однофамілець?
— Ви куди? — запитала одна із дівчат.
— У буфет, — кивнув головою на вивіску Адам.
— Нічого не треба. У нас все є.
Та Адам уже переступив поріг і кинув оком на вітрину, шукаючи там пляшку шампанського. Ліворуч були ще одні, слабо замасковані, як вхід у бомбосховище, двері. «Маленька зала для начальства», — здогадався Адам. Поміж високих столів з мармуровими, як для «доміношників», п'ятачками повільно й ледачкувато походжала офіціантка, яка на заклик обласної контори громадського харчування досконало оволоділа ще однією, суміжною професією — прибирати зі столів.
Втім, як колишня офіціантка, вона вміла добре сваритися, виганяла (замість дружинників) п'яничок, що сходилися сюди з усього містечка, а також показувала свій гонор перед приїжджими.
За прилавком серед мотків (подібних до тролейбусно-трамвайних квитків, якими начиняють каси у вагонах без кондуктора), продавала талончики на котлети з м'ясом і гуляші з салом ряба буфетниця. Біля неї, неначе у лабораторії алхіміка часів Григорія Сковороди, стояли розкорковані пляшки з усіма можливими етикетками, склянки та надбита мензурка з розподільною шкалою. Буфетниця говорила, немов кидала на рахівниці. Однією рукою рахувала гроші, другою — відпускала, не забуваючи при цьому у потрібний момент і в потрібному місці почухатися. Дивилася на всіх зверхньо, тож саме таким поглядом спершу зміряла й Адама, але, помітивши в ньому приїжджого, набрала вигляду Варвари-великомучениці і, відсторонивши своїх постійних відвідувачів, які ніколи нікуди не поспішали, звернулася безпосередньо до Баронецького:
— Слухаю вас.
— Пляшку шампанського і букет квітів, — випалив Адам і злякався своїх слів, особливо останніх.
Хтось пирснув у кулак, але буфетниця як господиня дому тільки шикнула на нього. Вона була практична й досвідчена жінка, а тому на всяк випадок любила поставити свічку (а що, як завтра оцей опецькуватий чоловічок виявиться ревізором?).
— Шампанське, будь ласка, — сказала вона так, ніби місячник культурного обслуговування в містечку не скінчився, а саме розпочався. — А квітів не тримаємо. Нам забороняють… На привокзальній площі. Біля ларка «Тюльпан». Там у бабусь і купите, — кісточки вона кидала за звичкою, водночас передаючи приїжджому інформацію: «Квітів не тримаємо», «У бабусь купите».
Оскільки цей розділ тільки розгортається, а Кухлик уже йде як свій поміж містечкових дівчат і хлопців, котрі несподівано прилаштувалися до них і ревниво косували на Адама, ми дозволимо собі намалювати повніший образ — образ Кухлика-Баронецького. Про нього у вас уже склалося певне враження, але, на наш погляд, вичерпної інформації поки що бракує…
Поверх сірого костюма для відряджень Адам одяг плащик «болонья», який уже в двох місцях був акуратно підклеєний ним самим (після того, як це зробили працівники комбінату побутового обслуговування, що постійно перевиконували план). Між двох кінців піднятого комірця висів важкий приплюснутий ніс боксера-професіонала, який дістався Адамові чисто випадково, оскільки він жодного разу у житті не бачив рингу.
Поки в кімнаті, куди привели Адама, дівчата сервірують стіл, протирають фужери, нарізають ковбасу і шинку, ми спокійно продовжимо розповідь. Можливо, місцями вона буде то весела, то сумна, але в тім уже не наша вина: такі натури у наших героїв — різні, як обличчя, як характери, як дні. Не всі ж такі оптимісти, як, скажімо, Сідалковський чи Стратон Стратонович Ковбик. Адам Баронецький, наприклад, мав схильність до песимізму. Він казав, що йому завжди ні в чому не таланить: дині купує перестиглі, кавуни вибирає зелені, горіхи — порожні, фрукти — червиві, а лотереї виграють тільки карбованця, хоч з кожної зарплатні він брав їх аж на цілих десять.
У характері Адама було щось від зайця, в якого двічі стріляли, а ще один раз він потрапив під проміння автомобільних фар: очі світилися насторожено, трохи перелякано, але з довірою. Через кожну дрібничку він дуже страждав. Коли з ним раптом хтось не привітався, Адам уже не міг працювати. Думав, аналізував, перебирав у пам'яті, як книги на стелажі, всі випадки, все зважував і сам себе питав: «З чого б ото?» Якщо хтось із начальства підвищував голос, Адам був певний — потрапив у немилість, а з часом потрапить і під скорочення штатів. Хтось, не думаючи, кидав йому якусь різку репліку, Кухлик був переконаний — уже хочуть вижити. На зборах або черговій нараді розкритикують для профілактики чи авансом, Адам цілу ніч не міг заснути, а на ранок збирався, подати заяву «за власним бажанням»…
— Адаме, ви так довго не протягнете. Будьте як Бубон. З нього, як з гусака вода, — казав йому інколи по-батьківськи Ковбик.
З Адама усі кепкували, викликаючи його по телефону то від імені Нещадима, то від імені Стратона Стратоновича, пишучи йому листи, записочки тощо.
Одного разу Адам був близький до щастя, як і до лотерейного виграшу. Не він, а з ним познайомилась одна лікарка із Сум, на ім'я Клава.
— Ось вам моя адреса, Адаме, — мовила вона сумно. — Захочете — напишете.
Адам зрадів, немов дитина новій іграшці, але ненадовго. Несподівано для себе він виявив, що не вміє писати дівчатам листи. Тому «по секрету» звернувся до Ховрашкевича, котрий знав, як він казав, про жінок усе на світі і через те не одружувався. Той і написав за нього листа — такого, в якого навіть сам не повірив.
Лист сподобався й Клаві В., і вона негайно надіслала Адамові відповідь.
«Боже! — вигукувала Клава в одному з абзаців. — Адаме, як Ви гарно, з науковим підходом пишете листи. Не ображайтесь, але я ніколи не подумала б. Ви як Бернард Шоу. Це не лист, а справжня белетристика. Дзеркало Вашої душі. Його можна друкувати як зразок. Як Ви невимушено ведете розповідь! Ніби не лист, а розмова по міжміській телефонній лінії. А що виходить у мене? Не відповідь, а заповнення бюрократичної анкети».
«Ви запитуєте, — продовжувала вона, — чи я не розчарована. Що ви, Адаме! Повірте мені, я навіть не уявляла, що в наш бурхливий і знервований вік (це я кажу як лікар) є ще такі сором'язливі й нерішучі люди, як Ви, Адаме. У мене складається враження, що Ви на своєму віку ще не бачили і не знали жінок. Яка Ви святість! Як я хочу хоч трохи бути схожою на Вас…»