У наступних двох «Волгах» сиділи, як завжди у такі хвилини, найщасливіші свідки: Славатій Мурченко (його запросила Тамара) в окулярах з новими скельцями, які обов'язково після першої випивки мав побити і номер свого будинку шукати навпомацки; переодягнений у цивільне лейтенант, а тому в ці хвилини — капітан Саприкін та смутна і невесела Ія. Вона дивилася на Сідалковського крізь шпарку між двома, колись чистими, фіранками на вікнах автомашини так, як дивиться з клітки зоопарку домашня кішечка, котру для повної комплектації посадили разом з дикими тваринками. Ія сиділа мовчки і нагадувала могилу, в якій похована остання таємниця тижня із життя Сідалковського.
У третій машині сиділо три представники заводу, де працювала Тамара і де було заплановане таке модне на той час комсомольське весілля. Представники повинні були урочисто вручити, разом з свідоцтвом про одруження, ордер і ключі від двокімнатної квартири, яку Сідалковський збирався негайно розміняти на дві окремих з доплатою.
— Чому ти запізнюєшся, старий? — на правах давнього знайомого запитав його Слава Мурченко.
— Одружуватися і помирати, Славо, ніколи не пізно. Важливо народитися, — відповів Сідалковський і сів поруч Тамари, обнявши її для проформи за плечі.
Кортеж чорних машин мчав до Палацу щастя, та Сідалковський у той день з цією назвою погодитися не міг. Він намагався жартувати і заспокоювати Тамару. Складалося враження, що він заспокоює себе, неначе в'язень, котрого ведуть на ешафот і котрий, працюючи на публіку, корчить із себе героя, хоч усі бачать, як його коліна вибивають дріб. Є дві категорії молодих людей — тих, хто несподівано йде до загсу: одним цей похід ввижається вічним засланням, звідки уже ніхто ніколи не вертається, другі йдуть сюди, як до суду, перед цим побувавши в досвідченого адвоката, котрий запевнив, що вирок таки буде, але умовний.
Сідалковського везли до загсу, і в його душі жило друге почуття, хоч уже тоді він відчував у собі зачаття якогось третього. Може, це було передчуття права на заключне слово, яке згодом скаже не він, а Тамара? Якби не така урочистість ситуації, Сідалковський міг покласти свою задуману голову з трьома почуттями на двоє міцно стиснутих колін Тамари, що нагадували в цей момент неспокійну лисину Бубона, під час ревізії, і Сідалковський би відчув… Але про це згодом. Сідалковському ніколи — він їде до загсу.
Ми не будемо описувати до подробиць шлюбного процесу Сідалковського. Зовні він був схожий на тисячу інших. Можливо, відрізнявся від багатьох тільки тим, що перед самим входом до палацу Сідалковський схопився за серце: у кишені не виявив паспорта. Довелося повертати назад. Паспорт спокійно лежав на м'якому сидінні «Волги» і ще й досі відгонив друкарською фарбою, лінотипом і тушшю секретарки із паспортного стола.
«Погана прикмета. Мабуть, не вдасться розлучитися, — подумав Сідалковський. — Або Тамара звикне до мене більше, ніж я до неї…»
Ія весь час йому ледь помітно підморгувала, намагалася чогось відвести вбік і хапала за руку, на що Сідалковський казав:
— Рука блукань і мандрів, — ніжно стискував її лікоть і запевняв, що таємне стане явним. Але на все свій час.
— Тоді буде пізно, — гукнула Ія.
Та Сідалковський її вже не чув. Він піднімався сходами з гордо піднятою головою переможця, до ніг якого падали квіти і стелилися доріжкою килими. Так ходять тільки полководці або щасливі власники квитків на перегляд закритих кінофільмів.
Підпис було поставлено, свідоцтво вручене, і золота обручка на пальці нагадувала Сідалковському старанно виведений нуль, як арифметичний результат обміну його волі на паспорт.
Кортеж розвернувся назад, і Сідалковський, вважаючи себе тепер повноправним господарем, жестом шкіпера зупинив машини біля кіоску «Квіти — наша радість», запитав у продавщиці
— Пробачте невігласа. Як називаються ці квіти?
— Кали.
— Ви так сказали, як мені почулось, чи якось інакше? — Так і сказала, це ка-ли. Зрозуміли? — перепитала не зовсім ввічливо кіоскерка. — По-латині не знаю. Гроші є — купуйте. Нема — тут не ботанічний сад: рвати заборонено. Якщо дорого, то беріть тюльпани. Вони дешевші..
— Ви мене ображаєте, — посміхнувся Сідалковський. — Мова, мамочко, йде не про гроші, а про естетику й знання. Ось, будь ласка, чотири кали. Здачі не треба. Бувайте, — промовив Сідалковський і пішов до машини.
Карапет-старшій він підніс одну калу, Тамарі — стільки ж, а Ії — як Тамарі та її мамі, разом узятим. Тамарина кала з чисто кавказьким темпераментом була кинута на бруківку і розчавлена безжалісно часткою великої цивілізації у вигляді авто, і тепер Сідалковський зрозумів: жінка до загсу зовсім не схожа на ту, що після загсу. Це була його друга помилка після першої — одруження.
Далі ми скажемо найсуттєвіше. Сідалковський, окрім нового паспорта, золотої обручки і свіжого штампа у паспорті, придбав за свою незалежність новий чорний костюм, білу нейлонову сорочку, чорні лискучі черевики фірми «Цебо» і, звичайно, шкарпетки «Шікішіма босекі» (Японія). Все це видала Сідалковському мама Тамари як аванс по талончиках у магазині для молодят під назвою «Тільки для тих, хто вперше». Плата виявилася щедрою, і навіть у довірливого Сідалковського це викликало незрозуміле підозріння.
Весільний вечір закінчився у ресторані для інтуристів. Сідалковський сидів у центрі й оглядав очима головнокомандуючого позицію. Батарея пляшок нагадувала йому снаряди, з яких щойно зняли бойові головки. Залишилося тільки розрядити їх і послати за призначенням.
Весь вечір він танцював з Ією, хоч не знав тоді, що і Європа уже захоплюється такими фігурами, як у неї. До цього він дійшов інтуїтивно. Тамара була ображена його демонстративною незалежністю і вже тоді виношувала по-жіночому жорстокий план помсти Сідалковському.
— Сідалковський, мені жаль вас, — тихо сказала Ія, припадаючи до його грудей, які під її теплом розширилися до неймовірних розмірів. — За свою необачність ви ще поплатитесь.
— Боротьба за існування і незалежність триває, — він схопив Ію за тонкий стан і закружляв з нею в танці.
— Ви за свою необачність ще поплатитесь, — попередила його Ія, але він глянув на неї, як Панчішка при появі чогось іще рожевішого, ніж у нього, й не промовив ні слова. Йому з Ією і так, без слів, було чудово.
Сідалковський не любив задумуватися над завтрашнім днем, коли ще не кінчався сьогоднішній. Він пив і гуляв. І судячи з того, скільки ним було випито того вечора, Карапет-старша передбачала бурхливу ніч для своєї дочки. Але помилилась. Горда Тамара відмовилась від тієї ночі.
КНИГА ДРУГА
Будьте самі собою!
Від смішного до трагічного — один крок.
Минув рік. Літочислення ми ведемо не від появи Сідалковського у «Фіндіпоші», а від тих хвилин, коли він прибув на перон київського вокзалу. Ми пропускаємо рівно рік із життя нашого героя, котрий як минулому, так і майбутньому (принаймні так він запевняв своїх ближніх) не надавав ніякого значення, бо жив лише одним днем і завжди казав: «Завтрашній день існує тільки для того, щоб виправляти сьогоднішні помилки».
Над Кобилятнном-Турбінним, як і того пам'ятного літа, коли Сідалковський у колектив «Фіндіпошу» входив, мов ніж у шоколадне масло, висів лагідний червень, на черешнях червоніли черешні, на вишнях — вишні, а над крилатою фіндіпошівською фразою — «Дамо кожному громадянину по шапці» — проносилися теплі, немов літепло, дощі, намагаючись змити блискучу суміш фарб, приготовану Даромиром Чигиренком-Рєпнінським за власним рецептом. «Фіндіпош» цвів, як стара діва, що несподівано натягла на свою голову фату і ще не знала, чим це для неї закінчиться. А такою фатою для «Фіндіпошу» було, по суті, його нове гасло, котре Даромир Чигиренко-Рєпнінський за пропозицією Сідалковського погодився вирізати з дерева. Тепер кожна літера скидалася на велику шапку. Та після однієї травневої бурі, що несподівано пронеслась над Кобилятином-Турбінним, вітер зірвав кілька слів, і на фасаді залишилося тільки: «Дамо… по шапці!» (з одним знаком оклику). Це виглядало дещо войовниче, і Ковбик наказав оновити транспарант, але Чигиренко-Рєпнінський на цей час перебував у відпустці, працюючи над новою картиною. Розповідали, що свою профспілкову відпустку він витратив на виписування чобіт героя, а тому попросив ще місяць на власний рахунок — щоб завершити твір. Свої відпустки Чигиренко-Рєпнінський проводив не на Півдні, як більшість, а лише на Півночі. Він не належав до мариністів і моря не любив, особливо Чорного і Азовського, де майже цілий рік люди ходили босі.