Сьогодні ранок у Бубонів був особливий. Дем'ян нарешті пройшов «філіппіки» Ціцерона і приступив до його не менш палких промов проти Катіліни, тобто до так званих «катілінарій». Муза закінчила другий клас музичної школи і готувалася до третього. Мацеста Єлізарівна придбала у знайомої перукарки шиньйон, який нагадував віхоть соломи, вирваний бурею із стріхи хліва.
Мав щось і сам Карло Іванович Бубон, але від своїх домочадців приховував, бо не знав, як це для нього може скінчитися. Тому з якимсь ледь вловимим острахом поглядав на Мацесту Єлізарівну, якої боявся не менше, ніж ревізорів. Тільки їх він ненавидів, а Мацесту кохав і мріяв до старості проспати з нею на одній подушці. Карло Іванович дивився на неї і час від часу хапався то за груди, як хворий на серце, то за нагрудну кишеню, де лежали ліки, котрі, як йому здавалося, він раптом загубив. Мацеста Єлізарівна, як усі жінки, більше відчувала, ніж розуміла, інтуїтивно здогадувалася, що в Бубона щось негаразд, але що саме — ще не знала.
— Тебе, Карле, щось тривожить? — питала вона, але Бубон заперечливо кивав головою і відривав руку від грудей, під якими билося серце завбільшки з його кулак.
Трохи далі від серця, але ближче до грудей, між зовнішньою кишенею і шовковою підкладкою піджака в Бубона були зашиті дві фотокартки, які він носив тут з дня профспілкових зборів у «Фіндіпоші». І хоч йому було наказано запам'ятати Євине обличчя (яке, на думку Сідалковського, забути неможливо), а фото спалити, Карло Іванович не наважувався. Характер у нього був м'який, як перина, на котрій спали Масик Панчішка і його дружина Майоліка.
Перша фотокартка нагадувала Карлу Івановичу профіль Бріжіт Бардо, друга скидалася на анфас французької кінозірки, коли та тимчасово перебувала в заміжжі за німецьким промисловцем Гюнтером Саксом.
Це були знімки Єви Гранат — колишньої акторки з провінційного театру Індустріальної Балки, а нині дружини Адама Баронецького, чий рай вона збиралася залишити, незважаючи на грізні збори у «Фіндіпоші». Карло Іванович Бубон носив Євині фотографії біля серця і тепер ніскілечки не жалкував, що ця благородна місія випала саме йому — голові «бюро уваги». Правда, він був не тільки трохи збуджений, а й стривожений, наче стриножений кінь, якого лякали пута (а Бубона — фотокартки). Варто тільки Мацесті Єлізарівні перейняти звичку Карла Івановича і почати нишпорити в його кишені, як він у сумочці дружини, і фотознімки Єви будуть вкинуті у вогонь, а залишки волосяного покрову на голові Бубона — повністю знищені. На щастя, Мацеста Єлізарівна відносила сама себе до інтелігентних жінок і до кишень Карла Івановича не опускалася, навіть соромилась думати про це.
Бубон готувався до великих подій. Підтягуючи свої вельветові штани і пострілюючи по животу імпортними підтяжками, він збуджено котився між стільцями, кріслами, тумбочками своєї трикімнатної квартири, яка чимось нагадувала сучасну універсальну базу. По предметах, що тулилися тут, можна було, як по трудовій книжці, вивчати діяльність Карла Івановича. Де б він не працював — звідусіль у нього були речі. Тут ви могли знайти зовсім не потрібні йому «пальці» й «сухарі» для автомашини (Бубон працював в автоколоні), пляшки, колби, реторти (слід від роботи на склозаводі), під ліжком бігало два їжачки (принесені з «Фіндіпошу»), які так і не встигли стати шепеонами…
Бубон сидів і уявляв. Йому бачилися пікантні сцени на схилах Дніпра чи у під'їздах багатоповерхових будинків. Карколомні стрибки через тини, штурм переповнених автобусів, електричок. Карло Іванович переслідує Єву, страшенно потіє, не встигаючи за нею. Але його підганяють слова Сідалковського: «Пам'ятайте, Карле Івановичу, вам потрібно більше рухатися. Автобуси, таксі, електрички — ваші люті вороги».
Карло Іванович сідав на катер, що йшов на Труханів острів чи на Наталку, і походжав по палубі, як лицар плаща і кинджала. Він сідав поруч Єви та її нового прихильника-серцеїда і непомітно вивертав то кепочку з подвійним дном, що закупив її місцевком, то двобортний японський плащ. Він протикав дірку у «Бухгалтерських відомостях» і спостерігав за кожним їхнім рухом. Карло Іванович був задоволений. Ця гра дорослих йому починала подобатися. Жаль тільки, що Сідалковський на профспілкові гроші не дістав для нього прикладної бороди. Уява переносила Бубона з Труханового острова то у «Грот», що на Хрещатику, то в Голосіївський ліс, в «Аеліту». Бубон протикав пальцем газету і не спускав очей зі столика, за яким сиділа Єва і всмоктувала крізь синтетичну соломинку різноманітні коктейлі.
Бубон теж любив коктейлі, але без алкогольних напоїв. Він пив би їх, як і Єва (так йому здавалося), і ні на мить не забував би міняти кепочки та вивертати плащ.
— Усі закохані сліпі. І це полегшить вашу роботу, Карле Івановичу, — говорив йому Сідалковський. — Вони нагадують запізнілих кіноглядачів, що вскочили до зали, коли фільм уже почався, і, окрім екрана, нічого не бачать перед собою, хоч роблять вигляд, що їм видно все. Вони йдуть у пошуках свого місця, натикаючись то на плечі, то хапаючи когось за голову чи за руку, а коли, нарешті, їм починає світлішати і вони, здається, знаходять своє місце, воно виявляється зайнятим.
Карла Івановича захопила його почесна місія. Він наче повернувся у вчорашній день, який завжди здається трохи кращим, ніж був насправді. Бубон навіть підтягнувся і став молодшим. Жінки впливають на чоловіків так само, як креми і пудра на жінок: хоч не роблять їх молодшими, але надають моложавого вигляду.
«Ех, якби, шановний, винайти невидимку, — мріяв по-школярськи Бубон. — Я зумів би до них підійти впритул і записати на магнітофон їхній шепіт. Цікаво, про що сучасна молодь шепочеться?» Та Карло Іванович був уже в тому віці, коли мрії до нього приходять так само рідко, як до підстаркуватих знаменитостей коханки. Він вважав себе людиною серйозної професії, а тому безглузду мрію про невидимку відкинув геть. Так відкидають лише їжака, на якого несподівано натикаються під власним ліжком…
Бубон важко зітхнув. Йому хотілося швидше вийти на завдання, а тому нетерпляче чекав сигналу від Адама. І він незабаром пролунав.
— Єва тільки-но вийшла з дому і попрямувала в район Києво-Печерської лаври, — повідомив Адам по телефону.
Карло Іванович натяг на голову свій фетровий зім'ятий капелюх, поклав у кишеню металеву коробку з монпансьє від кашлю і задишки під засекреченою назвою, що читалася ззаду наперед, як прізвище винахідника («Кетібос»), і попрямував до виходу.
— Карлушо, куди ти? — запитала його Мацеста Єлізарівна, як учителька учня, що намагався непомітно вискочити із класу.
— Піду провідаю Адама, моє серденько, — сказав він заздалегідь придумане пояснення.
— А що з ним?
— Десь протягло.
— Не бреши. У тебе, Карле, це не виходить. Я тебе бачу наскрізь…
Карлу Івановичу така зіркість дружини не дуже сподобалася, і він на мить розгубився:
— Можеш перевірити!
— Це нижче моєї гідності, — гордо мовила Мацеста Єлізарівна. — В молодості не перевіряла. Не вистачало тільки на старість це робити.
Карло Іванович щез у проймі дверей, як тінь на світлому екрані.
На вулицю він вийшов замаскований, переодягнувшись ще у під'їзді, але, на наш погляд, зробив це передчасно, бо Єва його й так не знала. На голові у Бубона був берет, а на носі — темні окуляри, які він ніколи не носив навіть на Південному березі Криму. З плечей звисав двобортний японський плащ, один бік якого скидався на колір футболок львівських «Карпат», другий — на пригорілу манну кашу. Хлястик перевернути забув, і тому він світився, як зелений шматочок, освітлений сонцем, на жовтому тлі. В одній руці Карло Іванович тримав свій важкенький портфель, набитий «Бухгалтерськими відомостями», в другій — парасольку у вигляді більярдного кия, тільки на добру половину обрізаного.
— Тепер чорта лисого впізнають, — заспокоїв себе Бубон і викотився на Хрещатик, де, здавалося, кілька піхотних дивізій ніяк не могли вишикуватися в колони і піти маршем в одному напрямку.