Йти було важко, люди маневрували, як паровози в депо, і це навіть спокійного Бубона виводило з себе. Він котився тротуаром, не забуваючи про перехожих і свої лікті, що були красномовніші за всякі слова. Вимиті широкі тротуари виблискували, наче коридор «Фіндіпошу» зранку. Накрапав дощ. Він не дуже сподобався Карлу Івановичу, а ще більше йому не сподобалися поливальні машини, що раптом вирвалися звідкись, ніби колона мотопіхоти, і дали одночасно кілька черг по тротуару. Тато Карло ледь врятував свої вельветові штани й ноги, несподівано для самого себе стрибнувши за кіоск із гуцульськими сувенірами.
Повз нього промчала зграйка дівчаток з вереском і сміхом, які, наче переганяючи обгортки від морозива й цукерок, пострибали прямо по воді, тримаючи в руках босоніжки. Карло Іванович вийшов із-за прикриття і непомітно прилаштувався за Євдокією Карапет, що йшла зі своєю улюбленою величезною господарською сумкою. «Такі сумки переважно носять працівники громадського харчування та продавці продовольчих магазинів», — подумав Бубон. Хоч Карло Іванович з матусею Карапет особисто не був знайомий, але вона на нього почала діяти негативно. Він зміряв її кілька разів презирливим поглядом, бо йому здалося, що Карапет навмисне перекривляє його ходу. Бубон не міг витерпіти такого відвертого знущання і шуснув у темний під'їзд. Цього разу не з метою конспірації, а на знак німого протесту.
— Ну, як, докторе? — запитав Грак Сідалковського, вийшовши з електрички.
— Якщо вірити такій науці, як френологія, то я повністю згодний зі Стратоном Стратоновичем. Ви, Грак, далеко підете. І закінчите, як Бонапарт, десь на Лені…
— На Єлені, — поправив Сідалковського Грак.
— То великий Наполеон на Єлені, а ви, Грак, невеликий, тому на Лені. Не перебивайте, будь ласка. Так-от, якщо вашу біографію писатимуть слідчі, то я вже сьогодні певний: до вас приїде пані Віленська. Торбина на сухарі буде. Сухарі, гадаю, теж. До речі, ви які, Грак, любите сухарі: чорні чи білі, з питльованої? Я повинен про це на всяк випадок знати. Зося, мабуть, теж згодом горітиме таким бажанням.
— Йдіть ви до біса, Сідалковський. Вам нічого говорити. У мене таке враження, що ви інколи ведете мову, яка не має ні найменшого логічного розвитку. Ви говорите так, для красного слівця. Що вам в голову стрельне, те й паляєте.
— Слухайте, Грак! Ви ще не проведені наказом, — нагадав йому Сідалковський. — У вас ще є всі шанси десь на периферії бичкам хвости вузликом зав'язувати.
— Помиляєтесь, докторе. Наказ уже надрукувала Маргарита Ізотівна. На суботу я із Стратоном Стратоновичем їду по рибу. До Барінова…
— Хто такий Барінов?
— Директор рибгоспу. Знайомий Стратона Стратоновича.
— Отже, я не помилився, ви, Грак, далеко підете. Таких зупиняють тільки слідчі органи.
— Що ви з мене злочинця робите? Я нічого поганого не вчинив.
— Правильно. Не вчинили! Але, думаю, колись вчините. Я вже вам казав — у вас щось є. Я теж вірю у френологію. З таким, як у вас, обличчям, каже Стратон Стратонович, благородним не будеш.
— Саме тому ви мене охрестили Наполеончиком?
— А ви вже й про це знаєте? Я не питаю, хто вам сказав, але заздалегідь вдячний тому. Я радий, що цей влучний постріл не приписали комусь іншому.
— А чому ти, докторе, думаєш, що я обов'язково покінчу на Лені?
— Тепер ви, Грак, мені ще більше починаєте подобатися, — сплеснув руками Сідалковський, оцінюючи його вміння так природно переходячи на «ти». — Я від вас у захопленні. Скажу чесно, я вас, Грак, люблю. Мені давно не вистачало (от відчуваю) саме такої людини, як ви. Вашого, скажімо, нахабства. Людині завжди не вистачає того, чого в ній самій нема. Ви зі мною згодні, Грак?
— Тобі, докторе, не здається, що ти мене починаєш ображати?
— А вам, Грак, не здається, що все це йде від моєї любові до вас?
Грак не відповів. Він робив величезні кроки, широко розкидаючи ноги на обидва боки, і йшов трохи попереду Сідалковського, як господар Кобилятина-Турбінного. Погано вимощені вулиці містечка були вузькі. Верховіття дерев густо перепліталися між собою, і Сідалковському та Граку весь час здавалося, що вони йдуть зеленими алеями фруктового саду.
— Це найкращі місця в Кобилятині-Турбінному, Грак. Одружитесь із панею Віленською, не забудьте про мене. Дозвольте хоч раз на місяць відвідувати вас. Житимете, Грак, як у садах Семіраміди. Генерал Чудловський для такого зятя, як ви, думаю, і небесний замок збудує. Це райський куточок, Грак.
— Тільки ти мене посилаєш у пекло.
— Ви мене вбили, Грак. — Сідалковський зупинився, як у фотокадрі. — Я вас не впізнаю. Хто ж із нас залицявся до Зосі? Я чи ви? Ви не хочете йти? Я повертаю, Грак. Вам не подобається Зося? Ця романтична постать, яка у наш час така ж рідкісна, як мамонт! Ви думаєте, що ви говорите, Грак? Ви знаєте, що Чигиренко-Рєпнінський зробив на знак протесту? Він поголив бороду і тім'я, а тепер загрожує Стратонові Стратоновичу і всім нам залишити «Фіндіпош». Ви зробили штучну пересадку Зосиного серця у свої груди, а тепер даєте задній хід. Стратон Стратонович вас так не прийме. Так і знайте, Грак, — Сідалковський передав знаменитий київський торт з трьома каштановими листочками Гракові. — Я вас не силую. Я вважаю, що допомагаю вам, Грак, знайти своє місце в житті. Ви мені просто подобаєтесь… У вас щось таки є від Наполеона Першого Бонапарта. Вважайте, Грак, ви перша історична постать, з якою я мав честь познайомитися. Після Ховрашкевича, звичайно.
— Йди ти до біса! — лайнувся Грак. — Пішли.
— Ви мені ще більше подобаєтесь, Грак. Я незабаром у вас закохаюсь остаточно.
Рушили далі. Сідалковський перестрибував невеличкі калюжки, намагаючись не замастити своїх лакованих черевиків. З воріт виглядали допитливі кобилятин-турбінівці і про щось загадково перешіптувалися. Сідалковський приблизно знав, що їх цікавило, але вгамувати спрагу їхньої допитливості не міг, бо вони безпосередньо до нього не зверталися. У Чудловських йому вже доводилося бувати. Сідалковський відвідував їх тоді, коли захворіла Зося. Він запам'ятав старого генерала. Високого, худорлявого, з рудими, аж червоними, як у вареного рака, вусами (за кольором і за формою). Очі генералові, здається, вставляли трохи поспішно, бо як слід не засунули в глибину, і вони, наче дві опуклі лінзи, виривалися з високого чола. Схематично світосприйняття Філаретом Карловичем Чудловським (так звали генерала) можна показати так:
Наведені співвідношення точні лише в області параксіальних пучків, коли ж на очі Філарета Карловича падають бокові сонячні промені, то в них виникає аберація двох однакових оптичних систем.
Філарет Карлович людина мовчазна, непривітна, фігура чимось нагадує ресторанного швейцара. Він, як слідчий, більше слухав, ніж говорив, і ставив короткі, як постріли, запитання. Про свою військову кар'єру ніколи нічого не розповідав. Якщо ж цим у нього цікавилися, він коротко обривав співбесідника і посилав його до «Історії Великої Вітчизняної війни».
— До речі, Грак, — промовив Сідалковський. — Хочете завоювати серце генерала — ні слова йому ані про битви, ані про баталії. Він цього не любить. У нього з цим, очевидно, якісь неприємні асоціації. Ви чули таке слово — «асоціації»? Як воно вам, Грак, подобається?.. До речі, тут ви любові, як у Дульченко, не завоюєте. Між іншим, Грак, що ви тоді сказали на вухо Дульченко? Чим розплавили її, колись жіноче, серце.
— Рецептами. Я їй сказав, що переписав таємно від неї два рецепти. Один — як готувати оселедець у «кожусі», а другий — передзарплатний супчик. Я їй сказав, що цим супчиком зацікавилась академія і взяла його на озброєння для тих студентів, котрі про стипендію тільки мріють.
— Ну, ви колóс, Грак!
— Не колóс, а кóлос, — поправив його Грак. — Ставте правильно наголос.