Майстер-перукар майже перед самим його носом заслонив фіранку і махнув Бубону рукою: мовляв, проходь, чого витріщився, борців за молодість і красу не бачив?
Бубон відвернувся. Йому й до цього було ніяково, а тепер і поготів. Перед ним стояла Єва і «Біблійська борода». Бубон глянув на Євині губи: «гріот український ранній». Карло Іванович не знав, куди себе подіти. Трохи позаду і збоку від нього стояла ще одна постать, яка не спускала очей із цієї сцени. Цього він ще не бачив. То була Мацеста Єлізарівна, яка теж включилася в цю гру і тепер не відставала від Карла Івановича ні на крок. Все це нагадувало класичний випадок на полюванні, коли лисиця йде за зайцем, а за лисицею йде мисливець.
— Ну, що? — запитав «Біблійська борода». — Що від нас хочуть вельветові штани бухгалтера Бубона?
Щоки Бубона вкрилися розведеним томатним соком.
— Берет міняєте, а штани хто за вас міняти буде?
— А штани я йому поміняю, — несподівано розколовся під Бубоном тротуар.
Ще півгодини тому він з такою замріяністю дивився на водограй. Життя здавалося прекрасним, як робота детектива, і таким же несподіваним, як у романах… Голос Мацести Єлізарівни він міг упізнати навіть у темряві.
— І ваші фотокарточки теж, мадам, — ці слова дружини адресувалися вже Єві.
Карло Іванович схопився за груди: фотокарток там, як і серця, справді не було. «Вік живи, а жінку все одно до кінця не пізнаєш», — подумав він. Хіба міг Бубон припустити, що вона полізе до кишені?.. Серце у Карла Івановича зупинилося і опустилося, як гирка на ланцюжку, аж до п'ят… Він завмер, глянув на себе у вітрину. Перед ним стояв незнайомий з перекошеним обличчям, ніби після другої трепанації черепа.
Того дня стояла така спека, що у собак звисали розпечені язики і при нагріванні настільки розширялися, що назад у рот не влазили. Птахи не сідали на бляшані дахи хат Кобилятина-Турбінного, боячись попекти свої золоті лапки, а Євмен Миколайович Грак скидався на добре засмажений окіст. Незважаючи на ніж генерала Чудловського, він лишився живий і здоровий.
— Вплутав ти мене, докторе, в цю справу, — злився він на Сідалковського.
— Справжнє кохання приходить з часом, як і газети, — відказав йому Сідалковський і додав: — Не зупиняйтесь на досягнутому, Грак!
— Як ти легко йдеш по життю, Сідалковський…
— Я йду по тротуару і раджу це зробити вам, Грак. Людський організм хоч і перебуває в єдності з навколишнім середовищем, що зумовлює самооновлення, але, як доводять учені, він складається із вісімдесяти відсотків води. Судячи з того, скільки ви її вже сьогодні виділили, у вас залишилося не більше тридцяти. Так що насуньте щільніше на очі свою грузинську кепочку, переходьте в тінь і економте воду. Але тримайтесь на такій відстані, щоб не дражнити собак, а особливо кобилятинських індиків. Такою кепочкою — це не оригінально.
Грак ішов розлючений, як Цербер Чудловського, який, мабуть, і досі кусав собі хвоста, що не впіймав тоді за штани Грака.
— Як на майбутнього родича, ви, Грак, повелись із песиком не досить чемно. Так обдурити собаку…
— Я йому таки колись голку дам, — сплюнув сердито Грак.
— Ви не шануєте рідне місто, в якому збираєтесь жити і працювати, Грак. Для цього ставляться урни і наливаються знизу водою, як плювальниці у «Фіндіпоші». Невже ви цього в дитячих яслах не проходили?
— Цього в дитячих яслах не вчать…
— Воно й видно.
— Чого ти до мене пристав? Я вдома виховувався.
— Колись я вважав, що найкраще виховання — домашнє. Колективне стирає, нівелює майбутню особу, а домашнє, як я гадав, вирощує унікумів. Сьогодні ви мою теорію розбили, Грак. Це — по-перше. По-друге, кому ви збираєтеся дати голку, якщо не секрет?
— Твоєму Церберу! Ледь штани не відтяв…
— Не будьте примітивом. Цербер не винний. Ніколи від собак не втікайте. Вони, як і жінки, не люблять цього. А зараз раджу з'їздити на Довбичку чи в Матвіївську затоку. Що вам більше до вподоби, Грак? Я можу піти вам назустріч. Дівчат не беремо. Харчів теж. Все це ми знайдемо на пляжі. Київські дівчата, хоч і ламаються, але дуже щедрі. Повірте мені, Грак. Я маю в тому досвід.
— Мені все одно, — сідаючи в електричку, кинув Грак.
У вагоні домовилися таки їхати на Довбичку. На думку Сідалковського, там не так людно і завжди кращі дівчата збираються. У Матвіївській затоці, як він запевняв Грака, в основному сімейні чи парочки з наметами.
— А вам, Грак, ні те, ні те не підходить. Чи не так?
Підійшов катер. Сідалковський, високо, як страус, піднімаючи ноги, здіймаючи фонтани піску, кинувся до причалу. Грак задріботів за ним. Стрибнув і повис на перилах.
— Піднімайтесь вище, моряки цього не люблять, — порадив Сідалковський, беручи Грака за лікоть. — А ви мені чимось подобаєтесь. Є у вас якась чисто людська покірність і прив'язаність, Грак. — Сідалковський подав п'ятнадцять копійок контролерові. — Ні квиточків, ні здачі не приймаємо. Папір на пляжі розкидати заборонено, а дрібні, як правило, губляться в піску для майбутніх нумізматів.
— Багато говорите, — сказала тітка-контролер і тицьнула Сідалковському здачу й два квитки.
Стояли на палубі мовчки. Спершись на поруччя, знічев'я дивилися, як катер повільно, але вагомо врізається в хвилі, розтинає їх навпіл. Обабіч носа легенько буруниться вода, тривожачи зеленаво-блакитну імлу. Сідалковський на мить забувся і уявив себе, певне, десь аж на екваторі. Пекло таки справді нестерпно. Грак відійшов у тінь.
— Ми ще будемо на капітанському містку! — гукнув Сідалковський.
Грак не реагував. Він, прийнявши наполеонівську позу, гордо стояв на палубі з піднятим комірцем свого крапленого піджачка з двобортною жилеткою і дивився у напрямку Франції. Величезна кепка, що трималась на його гладіолусних вухах, надавала йому вигляду циркача, який щойно закінчив виставу і, забувши зняти величезні черевики й кепку, кинувся на палубу катера, а тепер, коли той відчалив, згадав, що не переодягнувся. Такого костюма тут більше ніхто не мав. Усі були одягнені в шорти й теніски. Дехто розгулював у неймовірно яскравих купальниках, наче на виставці, демонструючи красу одягу й поз. Якийсь дженджик ходив у сорочці, обшлаги якої застромив у плавки, поруч з чорними окулярами і пачкою сигарет. На голові у нього гордо сиділо солом'яне сомбреро місцевого виробництва з войовниче загнутими догори крисами. Він хазяйським поглядом дивився на густо перенаселений пляж, де ліниво й розморено, як морські котики, лежали пляжники, показуючи свої достоїнства сонцю і людям.
Раптом катер закашлявся і затих. Біляві баранчики на голубих хвилях щезли, і суденце плавно почало наближатися до пристані, обвішаної старими гумовими шинами, ніби своєрідними сережками. Дівчина з червоними, попеченими, плечима й облупленим під сонцем носом, у тільняшці взялася за канат, розмахнулася і запустила канат, як ласо, на тупий металевий кнехт.
— Віддать швартові! — гукнув якийсь молодик і розсміявся.
Сідалковському все це нагадувало дитячу гру в капітанів.
— Ви ступили на вогненну землю, Грак, — зауважив він, знімаючи черевики і шкарпетки.
Пісок був такий, ніби його бог Саваоф підігрівав на сковорідці, а тоді взяв і розсипав по Довбичці. Босоніж іти несила. Сідалковський взувся знову і порадив те ж саме зробити Гракові, як приятелю і другові. Побрели в тінь. Грак, як і раніше, виділяв корисну для нього рідину у вигляді поту і мовчав.
— Слухайте, закрутіть краники, а то через хвилину ви вознесетеся до небес, — порадив Сідалковський, скидаючи штани. — А я такої розлуки без сліз не витримаю. І Чудловський про вас подумає дуже погано. Скаже, псякрев, від доньки відмовився.
Лягли під верболозами. Грак скинув піджачок, жилетку, а тоді люто почав висмикувати з штанів сорочку.