Грака ніде не було видно. Зося стояла перед Сідалковським, і в її очах світилися благання і надія. На лівій щоці залишилася глибока борозенка, вказуючи на те, що в Зосі ліва слізна залоза працює активніше, ніж права.
— Що трапилося? — тихо запитав Сідалковський.
— Євмен здурів! — повідомила вона, і з чистого волошкового ока Зосі потекла ще одна сльозинка. — Забрав заяву із загсу. Батько каже, що йому тільки прописка була потрібна, а не я. Тепер розписуватися не хоче… Він обдурив мене…
— Де він? — запитав Сідалковський і відчув, як у нього розходяться в ширину плечі, а біцепси твердіють під нейлоновим рукавом білосніжної сорочки. — Де він?
— Там, — показала рукою Зося. — Батько загнав його до льоху. Оце тепер стереже і каже, живим не випустить. На двері почепив новий замок і забарикадував колодою. Хліб і склянку води я подаю йому через душник, на шнурочку. Але батько від сьогодні заборонив. Сказав, хай розсіл з бочки п'є. А в нього погано з шлунком…
— Я ж його попереджав: Грак, ви колись кінчите як не на Лені, то в камері-одиночці.
— Султана батько посадив на ланцюг і протягнув дріт між грушею і льохом…
Раптом Філарет Карлович прокинувся. Він схопився за дубельтівку, але, побачивши Сідалковського, принишк і навдивовиж лагідно промовив:
— А, це ви, Сідалковський!
— Дзень добжий! — привітався Сідалковський.
— Йдіть до холери. Я по-польськи так знаю, як… — він хотів було додати «як ви, Сідалковський», але замовк, бо про Євграфа знав менше, ніж про Грака.
— О, то є дуже погано, Філарете Карловичу — він намагався наслідувати Чудловського і хоч цим внести якесь пожвавлення.
— А що я маю робити? Я народився і виріс в Україні.
— Треба купити самовчитель, завести магнітофон і вчити рідну мову уві сні. Тепер це модно…
— Мені вже пізно вчитися, Сідалковський. Хоч я все життя мріяв знати по-польськи…
— Вчитися і любити ніколи не пізно. А тим більше — рідну мову. Людина без знання мови — все одно, що телевізор без звуку: зображення є, а звуку ніякого.
Чудловський опустив очі, але повіками до кінця їх не прикрив. «Не вистачає матерії, — подумав Сідалковський. — Не той розмір. Очі більші за повіки».
— Ну, гаразд. Що тут у вас трапилося? Де мій член профспілки?
— Я його посадив до льоху…
— Посадив — м'яко сказано. Загнали до льоху. Чи не так, Філарете Карловичу? Я можу з ним поговорити?
— Можете. Але я, перепрошую, дуже вас поважаю. Не надумайтесь допомогти йому втекти. Стрілятиму по обох. Перепрошую, і по вас, Сідалковський… Цей миршавий пес два тижні…
— Я знаю, — перебив його Сідалковський. — Відчиніть, будь ласка, льох і зачепіть за якусь іншу грушу Цербера. У мене святковий костюм, Філарете Карловичу.
У льоху було темно, як у бочці, накритій чорним рядном. Сідалковський повільно опускався, намацуючи ногами сходи. У тендітний ніс Сідалковського вдарив запах вогкості й торішніх квашених огірків. Очі поволі почали звикати до темряви.
— Грак, ви живі?
— Йди прямо, козаче. Можеш з гордо піднятою головою. Тобі не личить її так низько опускати. Тут усе високе.
— Ви ще здатні цитувати Сідалковського? Я вас радий побачити, Грак, але поки що не можу. Прийміть мої вітання з темряви. Де салютант! Я вас вітаю, мій непокірний друже!
— Я тебе також, Сідалковський. Вибач, але немає де посадити тебе. Поступаюсь своїм троном у вигляді кружків від діжки. Можеш не боятися. Я їх висушив і витер. Твоїм штанам нічого не загрожує. Ти, здається, слова «штани» не любиш. Пардон, Сідалковський, брукам…
— Як ви тут поживаєте, Грак? — перебив його Сідалковський.
— А як може поживати приймак, який одружився на дівчині заради прописки?
— Але ви, здається, відмовилися одружуватися. Ви, певно, вважаєте, що два штампи в паспорті — то зайва розкіш…
Грак мовчав, колупаючи ногою цемент.
— Що ви все життя там шукаєте, Грак?
— Така звичка, — буркнув той.
— Ви почали нечесну гру, Грак. Я вам радив викинути трохи совісті, але не всю. Ви перестарались. Цо занадто, то не здраво, як кажуть поляки.
— Слухайте, козаче, але я не можу. Я їй лише носом до грудей дістаю.
— Малі чоловіки завжди любили високих жінок. Не корчте з себе оригінала.
— Але я не можу. Розумієш, не можу…
— Для чого ж ви розпочали гру? Я ненавиджу найбільше тих людей, які підводять друзів… А моя честь? Ви про неї подумали, Грак? Як тепер на мене дивитимуться Зося, генерал, Королева Марго? А ви мені — груди… «Дістаю носом до грудей». Вам потрібні груди чи робота у «Фіндіпоші»?
Грак перетравлював думки, прилігши на купу соломи, на яку квадратиком падало сонячне проміння.
— Ковбик цікавився вами. Обіцяв піти у відпустку. А що це означає — гадаю, вам розшифровувати зайве. За нього залишається Нещадим. Профспілка при всій любові і приязні до вас, Грак, буде безсила.
У льоху повисла підвальна тиша. Грак мовчки сопів і цим порушував тишу у погребі Філарета Карловича Чудловського.
— Тесть, я дивлюсь, до вас почав позитивно ставитися: охороняє вас з рушницею і з псом. Такої честі не мав, здається, навіть Аль Капоне… Принаймні Цербера при цьому не було.
— Смієшся, Сідалковський. А як мені жити з нею.
— Ви, Грак, мені починаєте не подобатися. Ви хочете, щоб я вас розлюбив. Великі йшли на ще більші жертви…
— Я невеликий.
— Ви невисокий, але можете бути великим. Для цього у вас є всі дані. Я сказав усе, — Сідалковський підвівся і випростався. — Вибирайте з двох одне: красуню Цірцею чи пригоди Одіссея на шляху за золотим руном. У вас направлення куди, Грак? У Казахстан чи в Таврійські степи? Там і там, між іншим, водяться вівці.
— Ти блазень, Сідалковський. Замість того, щоб щось порадити, ти насильно примушуєш мене одружуватися! Ти розумієш це чи ні? — Грак зірвався з місця і широко розставив ноги у великих черевиках.
— Тільки без жестів, Грак, — запропонував Сідалковський. — Істерик я теж не люблю. Чого ви конкретно хочете від мене?
— Я хочу знати, як би ти вчинив на моєму місці, а ти…
— Я вибрав би Зосю. Вона миле й покірне створіннячко. Вона буде вам вірною дружиною. Такі на зраду нездатні. Вона — не ви. Правда, трохи довгувата, але Модерніст же вмирає за нею, як Гойя за Махою.
— У художників свої смаки. Я не художник…
— Я знаю. Ви ветеринар. Але будьте, Грак, скромніші. Не підкреслюйте мені це постійно. Стратон Стратонович мав рацію, коли казав: «Грак від скромності не помре. Це йому не загрожує». У вас її справді мало, як і фантазії. Ідеалізуйте, Грак. Дружину треба обожнювати. Хоча б в уяві. І ви побачите: вона стане кращою, ніж є. У вас убога уява. Я сказав би, ветеринарна, хоч ви цим і пишаєтесь…
— Йди ти до біса!
— Грак, ви постійно лаєтесь. Лайка — це невихованість. Лайка — це аргументи переможених. Між іншим, я вас повинен попередити, якщо ви не викинете білий прапор у вигляді заяви до загсу, з цього котла вам неушкодженим не вирватися. Сили далеко не рівні. Генерал настроєний досить агресивно. Сьогодні вранці ви одержали останню краплю води. На розсолові довго не протягнете. Прорвати оборону вам не вдасться. Цербер вдруге обдурити себе не дасть. Собаки — не люди, вони таких штучок не прощають, — Сідалковський глянув на стелю і поморщився. — Пробачте, Грак, але я тут довго не можу. Кажуть, радикуліт скручує навіть такі гарні фігури, як у мене. Окрім цього, я не можу витримувати такого сусідства, — він показав на стелю, по якій повзли слизькі слимаки. — Як ви з ними співіснуєте, Грак?
Грак мовчав, дивлячись на стелю, ніби тільки тепер помітив, що вона не вимощена метласькими плитками.