— Єво, ви увірвалися в моє життя, як реактивний літак у небо, залишаючи в ньому яскравий слід: білий і кучерявий.
— Комплімент?
— Комплімент, — підтвердив Сідалковський.
— І такого мені ще ніхто не казав. Коли ми зустрінемося? — подаючи руку, запитала Єва.
— А я вам, Єво, не набрид? Такі жінки, як ви, віддають сьогодні ключ від свого серця, щоб завтра на ньому поміняти замок.
— У вас буде ключ до всіх моїх замків, Сідалковський, — посміхнулася Єва і щезла в тіні величезного «Фактуса».
Сідалковський поспішав до Кобилятина-Турбінного. Там, у «Фіндіпоші», на нього вже чекав Адам. Він дивився на Сідалковського очима абітурієнта, якого може врятувати тільки остання п'ятірка. Євграф глянув на нього так, як можна дивитися, коли сумління ще чисте, а совість уже починає відходити в минуле, узяв по-товариськи за плечі й почав:
— Найбільші майстри по пересадці сердець, Адаме, — це жінки. Вони роблять це майстерно, хоч і не безболісно, поміщаючи своє серце то в одну, то в іншу грудну клітку, але, як правило, в чоловічу. Ви мене зрозуміли?
Адам скрушно похитав головою.
— Скажемо простіше: ви, Адаме, не пройшли по конкурсу. Готуйтесь до наступної сесії. Тримайтесь, тільки без сліз і ридань.
Адам зайшов до кабінету Сідалковського й присів. Він сидів так тихо, що скидався на забутий пам'ятник в осінньому райскверику. Потім схлипнув і затулив обличчя руками.
— Не плачте, Адаме, — промовив Сідалковський і жестом футбольного мецената поклав свою руку на його плече. — Витріть очі і побережіть сльози до кращих часів. Єва — не член нашої профспілки. На поруки її не візьмеш. Масово можна виховувати, але будуть не ті наслідки. Повірте мені. Я зустрічав Єву зблизька. Бачив її так, як вас, Адаме. Божественне створіння. Де ви тільки його відкопали і для чого? Вона створена не для вас…
— А для кого? — Адам підвів очі. Ніс у нього вже встиг набрякнути і за кольором та формою скидався на синій баклажан.
— Для кого ж?
— Для людства, Адаме! Єва створена для людства.
— І ви з мене смієтесь, Сідалковський?
Євграф раптом спіймав себе на думці, що і він… Карло Іванович Бубон таки мав рацію. Досвід переміг молодість.
— Що ж мені робити?
— Випийте своїх улюблених «сто грамів для сміливості» і залиште Єву раніше, ніж вона залишить вас. Інакше історія може повторитись, як старий анекдот на новий лад. Але від того вам не буде смішно.
— Єва залишить мене?
— Так, — Сідалковський відчинив стіл, дістаючи дорогі сигарети. — Кохання, як і телеграма, не завжди знаходить своїх адресатів.
— Але ж трапляються випадки…
— Безперечно. Ваша телеграма, Адаме, ще не прийшла. Вона, можливо, тільки в дорозі. Вона, можливо, до вас іде, але трохи на іншому бланку.
— Скажіть, Сідалковський, вона зустрічається з тим самим «у клітинку»?
— Адаме, Ноїв ковчег уже давно біля гори Арарат, а ви й досі по той бік потопу… Єва живе сучасними темпами. Вона спішить, а ви запізнюєтесь, як періодика. Події розвиваються значно швидше, ніж ви думаєте. Після «клітинки» у неї вже третій. До речі, зайвий. Бо цей третій… Візьміть себе в руки, Адаме, або міцніше затисніть пояс. Цей третій… А втім, яке це має значення для вас? Це ж нічого не міняє.
Сідалковський підійшов до вікна і, здається, для краси закурив. Над «Фіндіпошем» пропливала хмарка, в якої на самих віях виблискували краплини дощу. Здавалося, варто її потрясти, і дощ з неї посиплеться, як роса з ранкової яблуні.
— Ви його бачили?
— Бачив, як самого себе, — мовив Сідалковський. Він сів на краєчок столу, чого профспілкою робити не дозволялось, викинув цигарку і витяг пилочку для нігтів.
— Скажіть, він гарний? — запитав Адам, ніби це могло щось змінити в його житті.
Сідалковський підвів свої красиві очі на нього і на деякий час затримав свій погляд на кінчику Адамового носа.
— Він молодий, як бог, — упевнено сказав по паузі, помітно хизуючись собою.
— Скажіть, а вони вже цілуються? — ледве вимовив Адам, чекаючи від Сідалковського зовсім не тієї відповіді, яку збирався почути.
— Що означає ваше «вже»? — Сідалковський зіскочив зі столу. Він не договорив і почав прислухатись. По коридору, покахикуючи, повільно, але впевнено просувався Стратон Стратонович й лаявся.
— Перепрацювались! Хоча б тобі одно в кабінеті сиділо! Прийдуть! Попозіхають! А наука — ні в ліс ногою! Бухгалтерá! Від них діждешся шапок! Шепеонів діждешся! — Ковбик пройшов повз двері, і його бас гув уже в кінці фіндіпошівського коридора.
— Адаме, ви мене питаєте, чи Єва вже цілується… — Сідалковський зробив крок назад, ніби хотів показатися в усій своїй красі. — Любий мій, ваша Єва цілується завжди! Вона без цього не може, як молода лошиця без вівса. Даруйте за грубе порівняння, скажу м'якше — поцілунки для неї така ж необхідність, як для ковбаси целофан.
— Що ж мені робити, Сідалковський? — тепер говорили тільки очі Адама.
— Від вас вимагається одне. Я вам тисячу разів казав: будьте мужчиною. Це єдине, що дав вам бог, Адаме.
— Що ж мені, бити її?
— А подужаєте?
— Спробую…
— Що ж, спробуйте. Але я особисто такого способу не визнаю і не пропагую. А втім… — Сідалковський задумався. — Цей древній, як греки, спосіб, можливо, на деякий час і вплине на Єву.
— Я спробую, — голос в Адама почав твердіти, як вологий рукав фуфайки на тридцятиградусному морозі. — Вип'ю сто грамів і спробую.
— Але не перебирайте.
— Що? — не зрозумів Адам.
— Градусів. Випийте рівно стільки, скільки вам необхідно для одного пробного сеансу биття і для вашої особистої мужності. Бити раджу по м'якому місцю. В Єви ви його знайдете, гадаю, без особливих труднощів. Бажано поясом. Але не від Євиних техасів. Краще пристає пояс від солдатських штанів.
Сідалковський зайшов за стіл і сів, даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена. Та Адам, очевидно, не зрозумів робочої пози Сідалковського. Йому хотілося поговорити, як жінці у хвилини неприємностей, виплакатися.
— Чого воно так, Сідалковський? Якщо ти чесний, то жінка — як вітровій, якщо жінка чесна, то чоловік — як…
— Життя зіткане з протиріч, — повторив своє улюблене Сідалковський.
— А особливо, мені здається, невірними бувають жінки, — продовжував філософствувати Адам. — І особливо гарні. Правильно я кажу?
Сідалковський похитав головою:
— Адаме, я ніколи не ображаю жінок і не принижую їх. Не раджу робити цього й вам. Жінки цього не пробачають, як італійська мафія.
Коли у «Фіндіпоші», здавалося, стихли бурі і все нібито стало на свої місця, в загадковому й неприступному будинку Чудловських, що стояв, як ми вже знаємо, на околиці Кобилятина-Турбінного, події тільки розгорталися. У житті нашому часто так трапляється, коли навколо нас твориться щось незрозуміле й загадкове, ми ж не в силах нічого змінити навіть тоді, коли мимоволі самі стаємо учасниками цих подій. Так трапилося і з генералом: він усім своїм єством відчував, що з того часу, як на його подвір'я ступив оцей «мікромаршал» та завойовник Зосі, як назвав подумки зятя Філарет Карлович, тесть втратив спокій, а придбав патентований угорською фірмою трунок під назвою, котра не давалася розшифровці, — «ноксирон». Ноксирон робив свою чорну справу — заколисував на якусь годинку-другу генерала, зате зять став невсипущим. Він з ранку до вечора гасав під високими парканами тестя з заступом в руках і копав обійстя то в одному, то в іншому місці. Нащо вже спокійний і врівноважений Цербер, і той частенько поглядав на свого новоспеченого родича з наміром зайвий раз перекроїти йому штани. Це б він, безперечно, зробив, але йому не дозволяли традиції в домі Чудловських — своїх кусати заборонено.
Сам Філарет Карлович ходив по подвір'ю, наче пересувна телевежа, дивився крізь окуляри, котрі він одягав лише тоді, коли щось хотів детально розгледіти, і не спускав, як і Цербер, очей зі свого зятька.