— А ви знаєте як?
— Ваш Адам схожий на несучасний магазин: у нього що під прилавком, те й на вітрині. Мені Адам розповідав, як він вперше наважився одружитися. Я не повірив.
— Чому вперше?
— Бо я певний, йому доведеться одружуватися ще й вдруге.
— Ви так гадаєте?
— Я переконаний, Єво. Можливо, тільки не в такий спосіб. Невже це правда?
— А що ж тут дивного? Він сказав, а я вирішила перевірити. Він виявився людиною. Першим, який не обдурив мене. А ще я вийшла за Адама так тому, що мене до цього один такий, як ви, красень обдурив. Обіцяв одружитися на мені, а взяв іншу. Я негайно ж вийшла за Адама. На зло йому. Та ще й у Київ переїхала. Тепер вони мені всі заздрять. І він також, — Єва витягла цигарку і закурила.
— Ви курите, Єво?
— А що ж тут дивного? — пустила вона дим кілечком. — Ви що, ніколи не бачили дівчат, які курять?
— Навпаки, Єво: я давно не бачив дівчат, які не курять.
— А ви що — «проти»?
— Чому я повинен бути проти, коли вся Європа «за»?
— Слухайте, Сідалковський, а що ви Адамові скажете, коли він вас запитає, з ким тепер Єва зустрічається?
— Я йому скажу те, що й учора: Адаме, наберіться мужності і вислухайте до кінця — Єва закохана в мене.
— Який ви самовпевнений!
— А що я скажу йому, що Єва самим богом створена для мене. Вона така, як я. Точнісінько. Тільки вона жіночого роду, а я чоловічого… Адамові очі кричатимуть, мов крила птиці, що падає каменем до землі. Я скажу йому: «Не плачте, Адаме, повірте мені і не вірте Єві. Ви для неї були стартовим майданчиком для посадки у Києві…»
— Ви нахаба, Сідалковський! — раптом зірвалася з місця Єва. — Ви такого не можете йому сказати!
— Але це ж правда, Єво, — Сідалковський сидів задоволений, навіть щасливий — Єву зачепило за живе. — А далі я йому скажу чесно: Адаме, Єва кохає мене…
— Це неправда, — ледь не закричала Єва.
— Єво, не підстрибуйте так високо. Це по-перше. По-друге, наберіться терпіння і вислухайте співбесідника, з яким вам не менш цікаво, ніж на концерті.
— Ну, гаразд, — присіла Єва поруч. — А що ж далі?
— А далі Адам схопиться за голову і в розпачі зі словами: «Сідалковський, моя Єва кохає не мене, а вас», — залишить «Фіндіпош» і піде містом з таким нещасним виглядом, як власник двох лотерейних квитків, на котрі випали найкрупніші виграші, але самі квитки випали з його кишені раніше за ті виграші.
— Сідалковський, ви молодець. Я просто по-справжньому закохана у вас, — Євині почуття перехлюпнули через край. — Сідалковський, поцілуйте мене…
— Ні, Єво. Я товариш Адама. Моя службова совість, — згадав він улюблену фразу Ковбика, — не дозволяє цього робити.
— Ви, мабуть, у школі були відмінником, Сідалковський, або вдома — маминим синком.
— Ні перше, ні друге, Єво.
— Тоді все життя формули з хімії зубрили. А я хімію ненавиджу, як і вас, Сідалковський! — Єва підвелась із нагрітого місця і стояла перед Євграфом, намагаючись скинути з себе його піджак, який висів на ній, немов довга сутана на ксьондзові. — Ви дуже правильний, Сідалковський. Мені ще ніхто не відмовляв. Ви перший… Ви, ви… насміхаєтесь із мене, — голос Єви набирав неприємного для слуху Сідалковського відтінку, хоч слова її приємно лоскотали його самолюбство. — Я зараз утоплюсь, Сідалковський, і записки нікому не залишу. Будете за мене відповідати, — Єва скинула босоніжки і ступила на холодний бетон.
— Єво, для чого скидати босоніжки? Так і застудитися недовго. Це раз. А по-друге, босоніжки — це ж зайва вага. У них краще йти на дно. — Він лагідно взяв її за плечі.
Єва артистично відкинула голову. «Таких піруетів у масовках не проходять», — подумав Сідалковський. У його голові одночасно жили дві думки: поцілувати Єву чи ні, і чи затвердять у комітеті профспілок план на третій квартал.
— Я кохаю вас, Сідалковський, — ледь чутно шепотіли уста. — Який ви? Гарний і чесний? Адамові я сама все скажу, Сідалковський. Він пробачить мені. Я знаю його… — Єва повернулася до нього і глянула прямо у вічі. — Сідалковський, хочете яблука? — Вона відкрила сумочку, витягла яблуко й перша надкусила його. Євграф зробив те ж саме.
— Я готовий, — промовив Сідалковський, дожовуючи яблуко, — померти у ваших обіймах, Єво, і назавжди поселитися у вашій пам'яті.
— Який ти! — перейшла Єва на «ти» й на шепіт.
Сідалковський нагнувся, щоб почути, про що вона шепоче. Але над ними шелестіла щось своє одвічна липа.
— Поцілуй же мене, Сідалковський, — шепотіла на саме вухо Єва. — Ти тільки говориш…
— Єво, кращої жінки, ніж ви, я не стрічав у своєму житті. Повірте мені, Єво…
— Я вам не вірю, Сідалковський. Ви вже говорите так, як усі. Таке мені вже казали… Єва замерзла. Твоя Єва замерзла…
— Від мого погляду?
— Від твоїх слів.
Сідалковський притис Єву до своїх розігрітих, а отже, й розширених грудей…
Сідалковський вертався з ночі. А ніч ішла за ним, накинувши собі на плечі темно-синю шаль, обсипану блискітками-зорями, і зачіпала нею, ніби ненароком, збайдужілого Сідалковського. Він роздратовано відмахувався від неї, прискорював кроки, боровся зі своїм сумлінням, а вона наздоганяла його, повисала на шиї, заманювала в темні під'їзди й голосно реготала передзвоном-дзенькотом на дротах трамвайно-тролейбусних ліній. Сідалковський уперто стенав плечима і йшов на неонові вогні, яких ніч боялася, мов консерватор прогресивного, а фотоплівка — світла.
У суботу, рівно о восьмій ранку, до садиби Чудловського підкотила та сама чорна «Волга», що напередодні до воріт Карла Івановича Бубона. У брезентовій сіро-зеленій робі з неї вийшов Сідалковський. Грак зустрів його біля воріт.
— Я тебе, козаче, не впізнав. Думав, міліція. Ти ж мені постійно вбиваєш це в голову.
— Попіл Клааса стукає у ваше серце, — відповів Сідалковський, хизуючись навіть своєю робою, яка, треба сказати, була йому до лиця. — За ці дні ви, бачу, добре набили руку на золоті. Це чудово. Нам якраз і не вистачає тепер таких мозолястих рук.
Грак зміряв його з голови до ніг. У нагрудній кишені Сідалковського стирчали два гостро підточені олівці, авторучка і густо списаний якимись цифрами блокнотик.
«Як обліковець на фермі», — подумав про нього Грак але вголос не сказав нічого. Він так і не зрозумів, для чого весь цей маскарад.
— Це все для того, — мовив Сідалковський, ніби вгадуючи Гракові думки, — якщо моя перша гіпотеза не підтвердиться, то за другою доведеться довбати автостраду. Працюватимемо з відпочинком: перекур, четвертушка, закуска. Тобто повна імітація.
— Але я не п'ю, ти ж знаєш.
— Знаю. Не хизуйтесь своїми недоліками. Питиму я, а ви копатимете. Відбійного молотка дістали?
— Ні в кого нема…
— Гаразд. Поки що він нам і не потрібний. Зараз копатимемо тут. Карта розшифровується ось як: БГ2С — біля груші дві сливи. А оті ПКСЗС означають: під кущем смородини зарито скарб.
— Але під яким кущем? Знаєш, скільки у нас тих кущів?!
— Копатимете, Грак, під кожним. У вас, сподіваюсь, сил вистачить? Але давайте домовимось одразу: до екватора не зариватися. У нас нема візи. А це може викликати міжнародні ускладнення. Я — не ви і на це не піду.
Тирада Сідалковського не зовсім сподобалася Гракові. Особливо слова: «У вас, сподіваюсь, сил вистачить?». «Чого тільки в мене, — обурювався про себе Грак, — а що він робитиме?» Сідалковський знову наче розгадав його думки. Телепатія таки, певне, існує.
— Мене золото, як і діаманти, Грак, не цікавлять. Я романтик. Романтики від життя чекають тільки пригод. Де ваш татусь, якщо не секрет?
— Поїхали з Зосею на товчок.
— Це похвально. Ви умовили їх чи примусили до цього, Грак? Пардон, віднині Грак тире Чудловський. Так вам, здається, більше подобається?
— Ніскільки…
— Не брешіть, Грак. Маленьким людям завжди подобається, якщо їх мають за трохи більших, ніж вони є насправді.