О, правда, Іван і з ґерданом поводився так, як із жаданими жінками: коли похапцем, коли повільно, коли ґречно, коли не дуже, але завжди тільки з любов’ю і бажанням.
Він подовгу милувався — хіба лише не цілував — зграбні монети, далі навіщось розгладжував їх тремтячими пальцями.
Тоді хрестив.
Загортав у лляну полотнинку із маминої скрині.
Знову хрестив.
Обережно клав на дно скриньки — і, утретє перехрестивши, повільно закривав.
Далі обгортав їх грубою онучею і засовував під саму стіну між столярський свій інструмент у стодолі так прецікаво, що іноді й сам ледве добувався туди.
Та з роками прийшла до Івана гадка, що мідну скриньку варто сховати в потаємне місце, про яке ніхто би не здогадався і куди би мав доступ лише він один, бо тут… Всяке буває. Та що там він один! Ніхто, крім нього, не мав знати про багатство, яке дісталося у спадок від батька. Жодна душа на світі.
І якогось дня випровадив Іван Олексюк жінку з дітьми до міста, дав їм більше, ніж завжди, грошей на оруду, а сам узявся за роботу.
10
У великій — про гостя і про смерть — кімнаті, зняв образ Матері Божої, перехрестився, чого не робив майже ніколи, й акуратно почав довбати хатню стіну. Хата-зруб, що перейшла Олексюкові від батька, небілена й немащена, була побудована без єдиного цвяха. Отож стамеска легко звільняла потрібне місце у стіні — і за короткий час задумана Іваном схованка засліпила очі пусткою.
Далі Іван підправив краї отвору, вклав туди обгорнуту в чорне шкатулку, змайстрував дверцята, прикрив ними отвір і вернув на стіну Матір Божу, укривши її вишитим рушником, — а далі сів на залізне ліжко дивитися, як гарно сховалася його схованка у стіні батькової хати.
Знайти її ніхто не знайде.
Хату білити не білять.
Рушник без Іванової на те волі не знімуть.
Образ не поміняють.
Отак!
Та й Іванові буде менше спокуси роззирати сто раз бачені монети і мучитися, що не може про них нікому сказати.
Діти поки що не заслужили того розказу.
Жінка — не до рахунку.
А більше нема кому — після того, як своєї жінки не стало.
Та й не час.
А прийде час — буде видно.
Сини…
О, його сини — молоді, вдатні бички. Кров їм у жилах грає нетутешня змалку. Але змалку діти жили татовою волею. А як самі стали на ноги — час інший прийшов. І кров заговорила в жилах дужче. Подекуди так на волю проситься, що але де тобі: хоч бери і роби навмисні кровопуски. То вони подеколи потрохи кров пускають — як не собі, то таким самим. Петра ондечки олігархом називають — як із міста приїде машиною на бронетранспортер схожою, як зграю таких самих із собою на полювання привезе. Тоді Петра воістину уникають не тільки лисиці й козулі.
Орест із Сильвестром… Ті менш удатні, але з дужчими кулаками, тому й у Петра на побігеньках.
Рекетири!
Якась професія нова така об’явилася в цьому світі відколи на цих землях нова держава стала. Але за цеї, самої від інших, України багато чого нового об’явилося не такого, як призвичаївся був Іван знати за довгий свій вік. Проценти за позичені гроші по селу і довколишніх селах збирають його сини. Та дивляться, щоб хто чужий не втесався у їхній район зі своїм ґешефтом.[6]
Колись проценти ощадкаса давала, а за ґешефт можна було загриміти — а тепер Орест із Сильвестром у районі і КРУ, і обехеесес, і міліція, і пожежники.
Панотець іде селом, вчитель іде — ніхто капелюха не знімає і не кожен «добридень» каже, а його сини — сила: як вийдуть на вулицю — вся вулиця їхня, люди здоровкаються з його синами так, що хіба лише руки не цілують.
А чого? Страх! Страх, що за процентами прийдуть завтра, а не позавтру.
Страх — то є повага.
Так Іван розуміє теперішній синівський авторитет в окрузі.
А може, й ні. Сільський доктор людей від смерті рятує — і не є авторитетом, а його сини людей лякають за невчасно віддані проценти… і вони авторитети.