Блант кивнув. Він знав. Чекав на цю мить.
Уперше відтоді, як почалася зустріч, Артеміс забув про обід і зосередився на ситуації. Такого його план не передбачав.
— Містере Спіро. Ви ж не серйозно. Ми ж у людному місці, навколо нас цивільні. Ваша людина не може боротися з Батлером. Якщо ви не припините ці безглузді погрози, я буду змушений відкликати свою пропозицію і негайно запустити Сі-Куб у виробництво.
Спіро поклав долоні на стіл.
— Послухай мене, хлопче,— прошепотів він. — Ти мені подобаєшся. За кілька років ти міг стати таким, як я. Та чи ти колись приставляв пістолета до чиєїсь скроні й натискав на курок?
Артеміс не відповів.
— Ні? — продовжив Спіро.— Звісно, ні. Для цього потрібна сміливість. А в тебе її немає.
Артемісу забракло слів. Це з ним трапилося уже вдруге, відколи йому виповнилося п’ять років. Батлер зробив крок уперед. Неприкриті погрози — то вже його парафія.
— Містере Спіро. Не блефуйте. Може, Блант і великий хлопець, але не такий гнучкий, як я. І до того ж, між мною і вами зараз нікого немає. І повірте мені на слово, вам не сподобається.
Спіро вишкірив у посмішці жовті від нікотину зуби.
— Я б не сказав, що між нами нікого нема.
У Батлера з’явилося недобре передчуття. Немов на нього направили з десяток лазерів. Вони в пастці. Спіро якось удалося обійти Артеміса.
— Гей, Фауле? — поцікавився американець.— Цікаво, чому твій обід так затримується?
І саме цієї миті Артеміс зрозумів, у яку халепу вони вскочили.
Усе сталося за долі секунди. Спіро клацнув пальцями, і всі до одного відвідувачі ресторану витягли зброю. Вісімдесятирічна бабуся з револьвером у кістлявій руці вже не здавалася такою невинного. Із кухні вийшли двоє офіціантів з автоматами. Батлерові навіть не лишилося часу, щоби вдихнути.
Спіро постукав по солонці:
— Шах і мат, хлопче. Я виграв.
Артеміс пробував зосередитись. Має бути якийсь вихід. Але на думку нічого не спадало. Його обдурили. Може, це останні хвилини його життя. Перемогти Артеміса Фаула ще не вдавалося жодній людині. Але рано чи пізно це мало статися.
— Я йду,— сказав Спіро і поклав до кишені Сі- Куб.— Доки супутник мене не помітив. І оті інші ЛЕП, чи як там їх назвали. Ніколи про них не чув. Але я їх знайду, і вони пошкодують, що знають моє ім’я. Дуже приємно мати з тобою справу.
По дорозі до дверей Спіро підморгнув своєму охоронцеві.
— Маєш шість хвилин, Арно. Мрії здійснюються, еге ж? Будеш хлопцем, що переміг великого Батлера.— Він повернувся до Артеміса, не в змозі встояти перед спокусою: — До речі, чи не назвали тебе на честь богині Артеміди? Якесь у тебе дівчаче ім’я.— І він зник, розчинився у юрбі туристів.
Старенька зачинила за ним двері. Клацання замка луною пронеслося рестораном.
Артеміс вирішив узяти ініціативу у свої руки.
— Що ж, леді і джентльмени,— заявив він, намагаючись не дивитися на чорні зіниці стволів.— Думаю, ми можемо домовитися.
— Тихо, Артемісе!
Мозок Артеміса навіть не відразу зрозумів, що Батлер наказує йому замовкнути. Дуже нахабно з боку охоронця.
— Прошу...
Батлер затиснув йому рота рукою.
— Тихо, Артемісе. Ці люди — професіонали, з ними не можна торгуватися.
Блант покрутив головою, хруснув кістками.
— Ти все прекрасно розумієш, Батлере. Ми тут, щоб вас убити. Щойно містер Спіро отримав дзвінок, ми послали сюди своїх людей. Правду кажучи, не можу повірити, що ти купився на це, чуваче. Ну що ж... Старієш, мабуть.
Батлер і сам не міг повірити. Були часи, коли він починав перевіряти місце зустрічі за тиждень до призначеного часу. Може, він дійсно старіє? Отже, чудовий шанс більше не старіти.
— Гаразд, Бланте,— сказав Батлер і протягнув розкриті долоні.— Ти і я. Один на один.
— Дуже благородно,— гмикнув Блант.— Твій азійський кодекс честі, га? У мене кодексів немає. Якщо ти думаєш, що я погоджуся хоч на мізерний шанс лишити тебе живим, ти збожеволів. Усе дуже просто. Я тебе підстрелюю. Ти помираєш. Жодних дуелей. Жодних змагань один на один.
Блант ліниво потягнувся до кобури. Навіщо поспішати? Варто Батлерові поворушитись, і в нього полетять десятки куль.
Мозок у Артеміса немов підвис. Звичайний потік ідей пересох. «Я помру,— думав він.— Повірити не можу».
Батлер щось сказав. Артеміс вирішив, що варто прислухатися.
— Чапля осінь жде завзято, буде сани фарбувати,— сказав охоронець, чітко вимовляючи кожне слово.
Блант прикручував глушник на дуло керамічного пістолета.
— Що ти таке верзеш? Що за нісенітниці? Тільки не кажи, що великий Батлер з’їхав з глузду! Ото я розкажу хлопцям!