Від Опал все ще не було ні слуху, ні духу.
«Вона йде за тобою. Будь у цьому упевнений».
Із кожним спалахом зеленого тверда земля нестримно насувалася, чекаючи зустрічі з ним.
«Занадто швидко, — подумав Артеміс. — Я знижуюся занадто швидко. Я ніколи не отримаю ліцензію пілота, коли літатиму так, як зараз».
Він стиснув щелепи і тримав їх зімкнутими. Приземлення обіцяло бути жорстким.
І таким воно і виявилось, хоча кістки ніби залишилися цілими. Проте, так було лише вперше. Вдруге Артеміса кинуло вперед на панель управління, і він почув, як його ліва ключиця хруснула. Жахливий звук, після якого жовч хлинула йому в горло.
«Біль поки що не прийшов. Лише дикий холод. Зараз у мене буде больовий шок...»
Колеса «Цессни» ковзали високою травою, покритою морськими бризками, і навіть слизькішою, ніж лід. Артеміс спохмурнів, але не через свої ушкодження, а через те, що його доля зараз залежала від його удачі; він утратив контроль над ситуацією. Опал прийде за Джей-джеєм, і він має докласти всіх зусиль, щоб відвернути її.
Те, що відбувалося зовні, перервало роздуми Артеміса. Переднє колесо наштовхнулося на гострий камінь і повністю відірвалося. Декілька секунд воно котилося поряд з літаком, але потім пропало в темряві.
Ще один удар — і «Цессна» впала на ніс, пропелер зорав землю.
Земля потрапила Артемісу в рот, і він подумав: «Не розумію, і що тільки Мульч знаходить у поїданні землі. Суп із лобстерів куди смачніший».
Потім він виліз із літака і, спотикаючись, пішов у бік кам’янистої берегової лінії. Артеміс не кликав на допомогу, а навіть якщо б і покликав, ніхто б йому не допоміг. Скелі зловісно чорніли і були пустинні. Сильно шуміло море, дмухав міцний вітер. Навіть якщо промінь маяка і вихопив фігуру літака, що падав з нічного неба, минуло б іще чимало часу, перш ніж беззбройні, ні про що не підозрюючі селяни прийшли на допомогу. А на той час було б уже надто пізно.
Артеміс спотикався, його ліва рука висіла пліттю. Здоровою рукою він пригладив маленьку голівку, що висовувалася з-під його куртки.
— Майже дісталися, — промовив він, важко дихаючи.
Два кам’яних виступи стирчали з морських вод, подібно до кутніх зубів з ясен людини, що жує тютюн. Тридцятиметрові колони з твердих скеляних порід протистояли руйнівній силі вітру і хвиль. Місцеві жителі назвали їх «Черниці» через те, що ті походили на сестер Христових. Усюди свої звичаї.
Черниці були місцевою пам’яткою, мости простягнулися над прірвою, що розділяла Меншу Сестру і Матір-Ігуменю. Батлер одного разу сказав Артемісу, що витратив багато безсонних ночей, сидячи на другому камені з біноклем нічного бачення, оглядаючи океан у пошуках знаків, віщуючих появу Гібраса.
Артеміс ступив на перший проліт моста. Той закачався і злегка зарипів під його ногами, але витримав. Крізь щілини між дощок моста він міг розгледіти море, що шуміло далеко внизу, галька проступала через поверхню наче гриби з глинистого ґрунту.
«Я поспішаю, а попереду тільки безвихідь, — сказав він собі. — Як тільки я досягну другого каменю, мені буде нікуди йти — тільки вниз».
Але вибору не було. Швидкий погляд через плече підказав йому, що Опал наближається. Йому навіть не знадобилися його сонцезахисні окуляри з вбудованими в них фільтрами, щоб розгледіти її. У піксі не було достатньої кількості магії, щоб витрачати її на невидимість. Похитуючись, як зомбі, вона пройшла через луг, червоне світіння магії освітлювало її обличчя зсередини шолома, долоні були стиснуті в кулаки. Її розкриті крила були порвані в клапті. Вона не змогла б на них пролетіти і двох метрів. Тільки сила Джей-джея могла зараз урятувати Опал. Він був її останньою надією на перемогу. Якщо найближчим часом вона не дістане його мозкову рідину, то, поза всяких сумнівів, незабаром на захист тварини, чиє життя перебуває під загрозою, прибуде ЛЕПрекон.
Артеміс йшов по мосту, намагаючись не зачіпати огородження своєю рукою, що висіла. Дивно, та хоча він і відчував постійний біль, на кожному кроці його груди пронизувала розжарена добіла блискавка агонії.
«Відвернути її ще ненадовго. Потім, поза сумнівом, має прибути кавалерія. Крилата невидима кавалерія. Вони ж його не кинуть, га?»
— Фауле! — почув він крик іззаду. Ближче, ніж він чекав. — Віддай мені мавпу!
Голос пронизували нотки магії. Не дивитися їй в очі. Не дозволяти себе загіпнотизувати.
«Мавпу, — подумав Артеміс, посміхаючись. — Ха-ха-ха».
Він просувався все далі і далі над прірвою, Чорнота була над і під ним, зорі виблискували і в небі, і в морі. Хвилі ревли, як тигри. Голодні тигри.