— Сконцентруйся, Холлі, — скомандував Артеміс у часовий потік. — Згадай, хто ти і навіщо ти тут.
Це було важко для обох. Частки їхньої пам’яті вже були ослаблені подорожжю до чистилища, і спокуса розтанути в потоці часу була дуже велика.
Артеміс уявив свою матір, щоб зміцнити власну цілісність.
«Я знаю, де і коли я хочу опинитися, — думав він. — Точно де і коли...»
Родовий маєток Фаулів, приблизно вісім років тому
Артеміс і Холлі покинули потік часу і потрапили в кабінет десятилітнього Артеміса. З точки зору фізіології цей досвід подорожі в часі був м’яким, схожим на стрибок з низького старту на товстий килим, але з погляду емоцій саме ця подорож була схожа на десятихвилинний вихор найжахливіших спогадів їхнього життя. Правду кажуть, що двічі в один і той же потік часу увійти не можна.
Холлі плакала по своїй матері декілька хвилин, але, врешті-решт, постійне цокання старовинного підлогового годинника нагадало їй, де і в якому часі вона перебуває. Похитуючись, вона підвелась, роззирнулась і побачила, що Артеміс попрямував до шафи. Його вид підбадьорив її.
— Ба як ти розігнався, — сказала вона.
Артеміс рився в одязі, що висів на вішаках.
— Ясна річ, нічого не підійде, — бурчав він собі під ніс. — Усе занадто мале.
Холлі протиснулася до шафи.
— А мені підійде, — сказала вона, стягуючи з вішака темний костюм.
— Мій перший костюм, — з любов’ю промовив Артеміс. — Для різдвяної сімейної світлини. Я навіть не уявляв, як носити його. Пам’ятаю, як я хвилювався, коли мені його підганяли. Замовили заздалегідь у Zegna.
Холлі розірвала захисний поліетиленовий пакет. — Який довгий!
І тільки у цей момент Артеміс трохи отямився й усвідомив жарт Холлі.
— А що ти мала на увазі, коли сказала, що я розігнався?
Холлі розкрила стулку дверей так, щоб дзеркало відбивало профіль Артеміса.
— Подивися на себе, — сказала вона.
Артеміс подивився. У дзеркалі він побачив високого стрункого хлопця, з волоссям до плечей і навіть щетиною на підборідді.
— А, ясно.
— Дивуюся, що до тебе дійшло, — сказала Холлі. — Крізь таку-то шевелюру.
— Прискорене дорослішання. Побічний ефект подорожі в часі, — байдуже припустив Артеміс. — Коли ми повернемося, це має минути. — Він зробив паузу, очікуючи реакції Холлі.
— Тобі теж не завадить подивитися на себе в дзеркало. Змінився не лише я.
Холлі відштовхнула його вбік, думаючи, що він жартує, але її напівпосмішка зникла, коли вона побачила себе у дзеркалі. Це було її обличчя, але воно відрізнялося від колишнього, бракувало пари шрамів і пари десятиліть.
— Я помолодшала, — видихнула вона. — Помолодшала.
— Та ти не засмучуйся, — швидко сказав Артеміс. — Це тимчасово. Ми наче переодягнулися. Моя фізична зрілість, твоя молодість. Це зникне за секунду або дві, після того, як ми повернемося в потік часу.
Але Холлі засмутилася. Вона зрозуміла, як це сталося.
«Я думала про матір. Про наші останні години разом. Про те, якою я тоді була».
І тому вона так змінилася.
«Подивіться на мене. Тільки з Академії. За людськими термінами, навряд чи старша за Артеміса».
Чомусь ця думка її турбувала.
— Штани одягни, — огризнулася вона, застібаючи хрустку білу сорочку на шиї. — І продовжимо обговорювати твої теорії.
Артеміс скористався додатковими сантиметрами свого зросту, щоб стягнути з шафи велику коробку. У коробці акуратними шарами лежав одяг, призначений для однієї з благодійних установ Анджеліни Фаул. Він кинув Холлі сріблясту перуку.
— Костюмована вечірка в сімдесятих, — пояснив він. — Мені здається, я можу уявити, як моя мати вбиралася пілотом зорельота. А зараз прикрий свої загострені вуха.
— З капелюхом було б простіше, — сказала Холлі, натягуючи перуку на свій темно-рудий їжачок.
— Боюся, це невдала ідея, — зітхнув Артеміс, вибравши з одягу спортивний костюм. — Це не зовсім Харродс, але на якийсь час згодиться.
Легкі шкіряні мокасини Артеміса добре підійшли Холлі, в коробці також була пара батьківських кросівок, а ті, що були на ньому, здавлювали пальці.
— Добре, що ми одягнулися, ми ж ідемо красти мавпу, — заявила Холлі.
Артеміс закотив рукава спортивного костюма.
— Одягатися зовсім не обов’язково. Ми просто перечекаємо декілька хвилин, доти, доки моя мама майже впіймає Батлера, що крастиметься нагору з лемуром. Я пам’ятаю, як він просунув клітку через дверний отвір, а потім я відніс її назад нагору. Щойно сюди потрапить клітка, ми її схопимо, знімемо цей безглуздий одяг і повернемося до Номера Один.