— Я викрав цю дрібничку в Тарі, — признався він. — Я ж злодій, еге ж? Але я скажу на свій захист, що у мене було важке дитинство, яке вилилося в низьку самооцінку, яку я проеціював на інших, і карав їх, крадучи їхні речі. Тому істинна правда полягає в тому, що я жертва. І... я вибачаю себе.
Звичайне базікання Мульча нагадало Холлі її друга, яким він колись стане, і її гнів випарувався так само швидко, як і виник. Вона провела пальцем по вигравіюваному лазером напису.
— Мені подарувала його моя мама, — тихо вимовила вона. — Це був найнадійніший омнітул, який у мене був коли-небудь. А одного разу вночі в Гамбурзі мій полонений замкнувся в авто. Я потягнулася за зброєю, а вона зникла. Я втратила свого першого полоненого, і його упіймала людина. Командирові Руту довелося відправити для стирання пам’яті цілий загін техніків. Це була катастрофа. І весь цей час це був ти.
Мульч був спантеличений.
— Увесь цей час? Я витягнув його з особистої скриньки в Тарі годину тому. Я бачив тебе там. Що тут узагалі відбувається...
Потім Мульч примружився і ляснув у волохаті долоні.
— О боже, благослови мій відкидний клапан. Ви мандрівники в часі.
Холлі зрозуміла, що бовкнула зайве.
— Це нісенітниця.
А гном тим часом непомітно розгойдувався.
— Ні. Ні, так воно і є. Ви говорите про майбутнє в минулому часі. Ви відправили в минуле послання, щоб я прийшов сюди і витягнув вас звідси. — Мульч з підробленим жахом приклав руки до щік, — Те, що витворяєте ви, набагато більш протизаконне в порівнянні зі всім, що я коли-небудь робив. Тільки уявіть, яку я отримаю винагороду, якщо здам вас Джуліусові Руту.
— Відправили в минуле послання? — зі знущанням вимовила Холлі. — Це абсурд, чи не так, Артемісе?
— Звичайно, — підтвердив Артеміс. — Але навіть якби хто-небудь і захотів би відправити послання в минуле з майбутнього, куди і в який час вони б його відправили?
Мульч ткнув пальцем у Холлі.
— Поряд з її шафкою була розподільна коробка. У неї був такий вигляд, ніби її не чіпали роками. Я в неї заліз, тому що іноді всередині трапляються деякі цінні технічні штучки. А в цій не було, але був конверт, адресований саме мені. А в ньому записка, в якій мене просили прийти в це місце і звільнити вас.
Артеміс посміхнувся. Він був задоволений.
— Гадаю, за звільнення тобі обіцяли винагороду? Борода Мульча пожвавилася.
— Велику винагороду. Ні... Величезну винагороду.
— Величезну, еге ж? Дуже добре, ти її отримаєш.
— Коли? — з жадністю запитав Мульч.
— Скоро. Треба, щоб ти зробив мені ще одну послугу.
— Я знав це, — сказав гном крізь зуби. — Гроші вперед. Чому я повинен вам вірити?
Артеміс зробив крок уперед, звузив очі за пеленою темного волосся.
— А тобі не треба мені вірити, Мульче. Тобі треба мене боятися. Я — Людина Бруду з твого майбутнього, і в минулому я тебе теж зможу знайти, якщо ти не погодишся співпрацювати зі мною. Я знайшов тебе раз, і знову знайду. Наступного разу, коли ти залізеш у багажник, усередині на тебе чекатиме поліцейський з гарматою.
Мульч відчув, як почали закручуватися волоски на його бороді, а його борода рідко помилялася. Ще його бабуся приговорювала: «Довіряй своїй бороді, Мульче. Довіряй бороді». Ця людина була небезпечна, а у нього в житті і так вистачало проблем.
— Гаразд, Людино Бруду, — неохоче поступився він. — Ще одна послуга. І у тебе має бути купа золота для мене.
— Буде. Не бійся, мій колючий друже.
Гном був ображений до глибини душі.
— Не називай мене другом. Просто скажи мені. Що. Ти. Хочеш. Щоб. Я. Зробив.
— Просто слідуй своїй природі і викопай тунель. Мені треба викрасти лемура.
Мульч кивнув, неначе викрадення лемурів було найприроднішою річчю на світі.
— А у кого ми його крадемо?
— У мене.
Мульч спохмурнів, потім до нього дійшло.
— Ааа... Подорожі в часі і такі фокуси дозволяє, га? Холлі опустила омнітул у свою кишеню.
— Поговори мені ще, — сказала вона.
ГЛАВА 7: РОЗМОВА ЗІ ЗВІРАМИ
Ратдаунський парк
«БЕНТЛІ» Фаула був обладнаний сканером відбитків пальців і консоллю, на якій необхідно було ввести восьмизначний числовий код. Код змінювався щомісяця, тому Артемісу знадобилося декілька секунд, щоб подумки повернутись майже на вісім років назад та згадати правильну комбінацію цифр.
Він ковзнув по бронзовій шкіряній оббивці переднього сидіння та притиснув великий палець до другого сканера, схованого за рулем. Дверцята таємного відділення плавно відпружинили. Відділення було невеликим, але місця для пачки грошей, платинової кредитної картки та запасного мобільного телефону у ньому вистачало.