Мешканець клітки, чорно-сіра горила, одразу ж підскочила, прокинувшись від глибокого сну. Її очі були широко розплющені, але ще трохи затьмарені. Вона оголила свої пожовтілі зуби.
«Залишайся внизу, Артемісе, — подумки благала Холлі. — Залишайся в тунелі».
Але дарма. Артеміс видерся на поверхню, насилу виконуючи простий підйом. Тунель часу не дав йому ніякої спритності. Артеміс часто говорив, що фізична робота не для нього.
Капітан узяла комунікатор.
— Витягни Мульча звідти, Арті, — крикнула вона. — І зараз же повертайся вниз.
Але було занадто пізно. Горила вирішила, що ці новоприбулі були загрозою, яку треба подолати. Вона викотилась зі свого гнізда, зробленого з листя і кори, і приземлилась на кісточки пальців з такою силою, що ніби хвиля прокотилась по її тілу.
Холлі ввімкнула захисний екран і побігла, залишаючи за собою сріблясті сліди пасом, які осипались з її перуки.
Горила кинулась в бій, схопила здивованого Артеміса за плечі і заревіла йому в обличчя, відкинувши голову і роззявивши свою пащу, схожу на ведмежий капкан.
Капітан уже була біля входу. Вона вихопила омнітул з кишені і приставила дуло пістолета до замка. Холлі спостерігала за сценою в клітці, поки чекала, коли інструмент спрацює.
Мульч тепер підвівся на лікті, струшуючи запаморочену голову. Йому б знадобилось ще декілька хвилин, перш ніж він зміг би надати допомогу, якщо
гном узагалі зволів би допомагати незнайомій людині. У будь-якому разі, це було неважливо: Артеміс не міг чекати більше ані хвилини.
Омнітул подав звуковий сигнал, і двері клітки відчинились. Вузький прохід тягнувся від пішохідної доріжки, перетинаючи рів і упираючись у жолоби навколо житлового приміщення.
Ельфійка пішла вперед без коливання, розмахуючи руками, голосно викрикуючи, аби привернути до себе увагу.
Горила важко дихала і фиркала, притискаючи Артеміса ближче до своїх грудей — ніби попереджала Холлі триматися подалі. Голова Артеміса безвільно звалилася на плечі, а його очі були наполовину заплющені.
Холлі зупинилася за три метри від тварини, опустивши зброю і пильно вдивляючись. Дружня позиція.
Горила зробила декілька випадів, наближаючись до ельфійки на відстань у півметра, а потім з презирством повертаючись до неї спиною, увесь час рохкаючи, виючи, і притискаючи Артеміса до грудей. Волосся Артеміса було відкинуто назад і залите кров’ю, темно-червона струминка сочилася з його лівого ока. Одна рука була зламана, і кров промочила рукав його тренувального костюма.
Капітан була приголомшена і збентежена. Їй хотілося закричати і втекти. Її друг був поранений, можливо навіть мертвий.
«Візьми себе в руки! — сказала вона собі. — Ти доросліша, ніж здаєшся».
Однією з магічних привілей було вміння розмовляти різними мовами, і це дало можливість хоча б на елементарному рівні розуміти деякі набагато більш складніші мови тварин. Вона б ніколи не обговорювала глобальне потепління з дельфіном, але вона знала достатньо для простого спілкування.
У випадку з горилами це була більше мова тіла, аніж фактичні розмови. Холлі сіла навпочіпки, зігнула лікті, уперлась кісточками пальців у землю, а хребет вигнула вперед. Це було дружнє положення. Потім вона склала губи трубочкою і прокричала кілька разів: — Небезпека! Небезпека вже поруч!
Горила уважно подивилась на Холлі, вражена тим, що ця істота розмовляла її рідною мовою. Вона відчувала обман, але не була впевнена, що за ним ховається. А коли в чомусь сумніваєшся — бий себе У груди.
Горила впустила Артеміса, стала на задні лапи, і почала бити себе у груди долонями. Було ясно, що вона хотіла сказати: — Я тут король! Не жартуй зі мною.
Вочевидь, це було б мудрим рішенням, але Холлі не мала такого вибору.
Вона кинулася вперед, постійно випускаючи якісь дивні страхітливі хрипи, а потім, усупереч порадам
кожного експерта дикої природи, який коли-небудь тримав стедікам, вона подивилась прямо в очі тварини.
— Леопард! — закричала вона, і в її голосі почулися магічні нотки гіпнозу. — Леопард!
Лють горили змінилась на безглузду зніяковілість, яку, у свою чергу, змінив страх.
— Леопард! — завивала ельфійка. — Піднімайся швидше!
Пересуваючись менш витончено, ніж завжди, горила пошкутильгала до задньої частини клітки, рухаючись начебто під водою, зачарована гіпнозом. Уже за мить тварина зникла у темному закутку її штучного середовища проживання, залишаючи по собі слід від зламаних верхівок дерев та прим’ятої трави.