дозволяло заспокоєне запаморочення. Ось де він, він молодший, який приваблює шовковистого сіфаку сумкою з бурштиновою пастою.
«Б’юся об заклад, що це концентрат соку рослин. Може, ще пара листків і гілочок. Ну хіба я не був розумним хлопчиком?»
Було потрібне негайне рішення. Блискавичний план дій. Артеміс потер свої очні ямки, неначе це могло допомогти йому краще думати.
— Мульче, можеш прорити тунель?
Гном розтулив було рота для відповіді, але тут його знудило.
— Я не знаю, — сказав він нарешті. — У мене голова ще трохи ходить ходором. Та й шлунок також. Той удар мене дійсно знесилив. — Його живіт видав звук, схожий на працюючий моторний човен. — Пробачте. Думаю, мені треба...
І він зробив те саме «треба». Мульч забрався в папороті і дав шлунку випорожнитися. Деякі рослини одразу ж зав’яли.
«Усе це марно, — подумав Артеміс. — Мені потрібно диво, або цей лемур помре».
Він схопив Холлі за плечі.
— У тебе ще залишилася магія?
— Трохи. Пара іскорок, можливо.
— Ти можеш говорити з тваринами?
Перевіряючи залишки магії, капітан повернула голову ліворуч, поки шия не хруснула.
— Я можу говорити з ким завгодно, окрім тролей. З ними цей трюк не проходить.
Артеміс кивнув, бурмочучи щось про себе. Він розмірковував.
— Добре. Добре. Я хочу, щоб ти налякала лемура, і він кинувся від мене. Від мене молодшого. Мені потрібна колотнеча. Можеш це зробити?
— Я спробую.
Ельфійка заплющила очі, глибоко вдихнула через ніс, потім відкинула голову назад і завила. Це був фантастичний звук. Леви, мавпи, вовки, орли — усі злилися в ньому. Виття було наповнене переривчастим базіканням мавп і шипінням тисячі змій.
Артеміс старший відступив назад, трохи наляканий. Якась первісна частина його розуму сприйняла це послання як страх і біль. Мурашки поповзли по його тілу, йому довелося напружити всі сили, щоб не втекти і не сховатися.
Артеміс молодший нагнувся до лемура, підсовуючи сумку йому під ніс. Лемур поклав подушечки своїх пальців на зап’ясток Артеміса.
«Я дістав його, — подумав хлопець. — Гроші на експедицію у мене в кишені».
Потім хвиля жахливого звуку ударила його, як десятибальний ураган. Молодший Артеміс відскочив і впустив сумку з пастою, наляканий незрозуміло чим.
«Щось хоче убити мене. Але що саме? Це схоже на всіх тварин світу».
Мешканці зоопарку теж були схвильовані. Вони вищали і тріщали, розгойдували свої клітки, кидалися на пруття. Мавпи методично намагалися перестрибнути через рови, які оточували їхні острівці. Восьмисоткілограмовий суматрійський носоріг кидався на потужні двері своєї клітки, примушуючи їх петлі тріщати при кожному ударі. Рудий вовк гарчав і пирхав, іберійська рись шипіла, прорізаючи повітря, а сніжний барс ганявся за своїм хвостом, вивертаючи голову і тривожно нявкаючи.
Батлер не міг допомогти, але перемкнув свою увагу на джерело звуку.
— Це та істота жіночої статі, — констатував він. — Видає якісь звуки. Це лякає тварин. Я і сам трохи не в собі.
Артеміс не відводив очей від лемура.
— Ти знаєш що робити, — сказав він.
Батлер знав. Якщо є перешкода, що заважає виконанню місії, її потрібно прибрати. Він швидко підійшов до ґрат, проштовхнув дуло пістолета в отвір і всадив дротик жінці в плече.
Вона відступила на крок, її фантастичний оркестр тваринних звуків затих.
Батлер здригнувся від почуття провини, яка майже змусила його відвернутися від Артеміса. Він двічі усипляв цю дівчину, чи хто вона там така, не маючи уявлення про те, як ці хімікати діють на її нелюдський організм. Його єдиним виправданням було те, що дротики мали невелику дозу снодійного, оскільки він готував їх для нічних охоронців парку. Вона не буде спати дуже довго. Можливо, декілька хвилин.
Лемур був наляканий. Тоненькі лапки простягалися вперед. Концентрат здавався привабливим, але тут була присутня якась жахлива небезпека, тож інстинкт самозбереження пересилив спокусу смачно попоїсти.
— Ні, — сказав Артеміс, побачивши страх в очах лемура. — Це неправда. Тут немає небезпеки.
Маленький представник роду мавп не був у цьому упевнений, неначе міг прочитати наміри хлопчика в гострих рисах його обличчя.
Шовковистий сіфака пискнув, неначе уколовся об колючку, а потім побіг по Артемісовій руці, перескочив через плече і вибіг у відчинені дверцята клітки.
Батлер спробував упіймати його за хвіст, але видер лише кілька волосків. Він стиснув руку в кулак.
— Можливо, цього разу варто визнати свою поразку. Ми страшенно непідготовлені, а наші опоненти мають... деякі здібності, про які ми нічого не знаємо.