У відповідь на це його підопічний вирішив побігти за лемуром.
— Артемісе, зачекайте, — сказав Батлер. — Якщо нам треба іти далі, то я буду керувати операцією. Коли ви не заперечуєте.
— Вони хочуть отримати лемура. — Артеміс задихався на бігу. — Так що для нас він стає ще ціннішим. Коли ми упіймаємо тварину, у нас буде домінуюче положення.
«Упіймати тварину» — легше сказати, ніж зробити. Лемур був неймовірно спритний, знаходячи, за що чіплятися навіть на гладких поверхнях. Він без видимих зусиль переміщався по сталевій огорожі, підстрибнув на три метри до нижніх гілок пальми, а звідти на стіну парку.
— Стріляй! — прошипів Артеміс.
Здавалося, що Батлер не помітив виразу обличчя Артеміса — майже жорстокого, з насупленими бровами, які абсолютно не підходили десятирічній дитині. Але він вирішив потурбуватися про це пізніше. Йому зараз потрібно було заспокоїти одну тварину.
Батлер був швидкий, але шовковистий лемур виявився швидшим. Хутряним спалахом він піднявся на стіну і вибрався назовні, в ніч, залишаючи за собою білий примарний слід.
— Ого, — сказав Батлер, майже захоплюючись. — Це було швидко.
Артеміс не був уражений вибором слів свого охоронця.
— Ого? Я думаю, це заслуговує на більше, ніж ого. Наша здобич утекла, і разом з нею мої гроші на арктичну експедицію.
З цього боку Батлер швидко втрачав інтерес до лемура. Були інші, менш підлі шляхи знайти гроші. Він починав тремтіти, коли думав про те, які удари йому доведеться витримати, якщо новини про цю ніч якимсь чином долетять до бару «Фермер» в Лос-Анджелесі. Його власником був один колишній охоронець із татуюванням у вигляді синього діаманта, а чимало інших частенько сюди навідувались.
Але, не дивлячись на неприязнь до цієї місії, почуття відданості змусило Батлера розповісти про один факт, який директор зоопарку згадував раніше, коли Артеміс був зайнятий вивченням системи безпеки.
— Є дещо, що я знаю, чого ви можете не знати, — лукаво сказав він.
Артеміс був не в гуморі для ігор.
— Ох, невже? І що ж це може бути?
— Лемури — стародавні створіння, — відповів Батлер. — Цей малий переляканий, і він забереться на найвище дерево, яке зможе знайти. Навіть якщо воно несправжнє. Сподіваюся, ви зрозуміли.
Артеміс відразу ж усе зрозумів. Це було нескладно, оскільки в місячному світлі величезні споруди відкидали тіні на всю територію парку.
— Ну звичайно ж, друже, — сказав він, і зморшка між насупленими бровами зникла з його обличчя. — Електричні стовпи.
Останні події обернулися справжньою катастрофою для старшого Артеміса. Мульч був поранений, Холлі знову без свідомості — її ноги стирчали з гном’ячого тунелю — і, нарешті, у нього самого скінчилися ідеї. Приголомшливі крики сотень тварин, що з’їхали з глузду від страху, не зовсім сприяли концентруванню.
«Ці тварини ніби з’їхали з глузду, — подумав він. А потім: — Дуже вдалий момент для розвитку почуття гумору».
Усе, що він міг зробити, — це розставити пріоритети.
«Спершу потрібно витягнути капітана звідси, — зрозумів він. — Це найважливіше».
Мульч застогнав, перекочуючись на спину. Артеміс побачив у нього на лобі рану, яка кровоточила.
Він невпевнено зробив крок у бік гнома.
— Я уявляю собі твій величезний біль, — сказав він. — Боюся, на тебе чекають справжні страждання. — Лікарський такт не був сильною стороною Артеміса. — У тебе залишиться величезний шрам, але, гадаю, зовнішній вигляд для тебе не особливо важливий.
Мульч покосився на Артеміса.
— Ти що, намагаєшся говорити дотепно? О боже мій, схоже, що ні. Це насправді найприємніша річ, до якої ти додумався.
Він помацав свій поранений лоб пальцем.
— Ой. Це боляче.
— Авжеж.
— Я повинен його зашити. Здогадуюсь, що про цей талант гнома ти знаєш усе.
— Звичайно, — сказав Артеміс, дивлячись йому прямо в обличчя. — Я бачив це десятки разів.
— Дуже сумніваюся, — буркнув Мульч, висмикуючи волос з бороди. — Але в мене немає особливого вибору, чи не так? Поки ельфійка з ЛЕПрекону спить, магічної допомоги найближчим часом чекати не доводиться.
Артеміс почув шарудіння в кущах у глибині клітки.
— Ти краще поквапся. Здається, горила незабаром подолає свій страх стосовно магії.
Поморщившись від болю, Мульч приклав волос до порізу. Волос зірвався з місця, ніби пуголовок, пройшов крізь шкіру і стягнув краї рани. Незважаючи на стогін і здригання, Мульчу вдалося залишатися притомним.