Артеміс насупився. Молодий чоловіче? Невже він насправді був настільки нестерпним і пихатим?
— Ти помреш менш ніж за секунду, — продовжував десятирічний Артеміс. — Але цього вистачить, щоб відчути смертельну агонію, чи не так? І все даремно, адже лемур, ймовірно, повернеться за пригощанням.
«Мало того, що він був нестерпним і пихатим, та ще й надто самовпевненим».
Артеміс вирішив не відповідати, сконцентрувавшись на виживанні та привабленні лемура до себе. Зі свого величезного запасу знань майже про все на світі Артеміс вивудив той факт, що приматів заспокоює муркотання. Дякую вам, Джейн Гудолл.
І він почав муркотіти, розвеселивши цим своє юне альтер-его.
— Послухай, Батлере. Там кіт на дротах. Дуже голодний, я б сказав. Можливо, тобі варто кинути йому рибки.
Але в його глузливому тоні відчувалося занепокоєння. Юний Артеміс точно знав, що відбувається.
Ще трохи муркотіння, яке, схоже, спрацювало: примарний лемур зробив декілька обережних кроків у бік Артеміса старшого, в його блискучих чорних очах відбивалось світло зір і, можливо, трохи цікавості.
«Холлі пишалась би мною. Я розмовляю з твариною».
Навіть коли він муркотів, Артеміс морщився від усвідомлення повної абсурдності ситуації, яка тут склалася. Типова Фаулівська мелодрама. Дві сторони полюють на лемура на найвищих в Ірландії лініях електропередач.
Артеміс дивився на протилежний пілон, туди, де стояв Батлер. Поли піджака колихалися на вітрі, й охоронець згинався під його поривами. Сила погляду Батлера ніби прорізувала темряву, він свердлив Артеміса старшого, як лазер.
«Я сумую за своїм охоронцем», — думав Артеміс.
Лемур підібрався ближче, заспокоєний муркотінням і, можливо, обдурений кольором його костюма.
«Правильно. Я просто інший лемур».
Руки Артеміса тряслися від обертання ручок під таким кутом. Кожен мускул його тіла був надзвичайно напружений, у тому числі й ті, які він досі ніколи не використовував. Від утримання балансу у нього наморочилось у голові.
«Усі ці випробування, та ще й удавання із себе тварини».
Один метр. Така була тепер відстань між Артемісом і лемуром. Кепкувань з іншого боку більше не було. Артеміс глянув на пілон і виявив, що його альтер-его заплющив очі і глибоко дихав. Намагався розробити план.
Лемур стрибнув на сани й обережно торкнувся Артемісової руки в рукавичці. Є контакт. Артеміс лежав спокійно, лише з губ його зривалося заспокійливе муркотіння.
«Ось так, дружочку. Забирайся мені на руку».
Артеміс подивився в очі лемура і, можливо, вперше усвідомив, що у нього також є почуття. У його очах був страх, але ще й пустотлива довіра.
«Як я міг продати тебе тим божевільним?» — дивувався він.
Лемур несподівано щось вирішив для себе і видерся Артемісу на плече. Йому, здавалось, подобалось так сидіти, у той час, як Артеміс тягнув їх назад до пілону обслуговування.
Відступаючи, Артеміс стежив за своїм юним альтер-его. Він ніколи б не прийняв поразку так легко. Жоден з них не прийняв би. Раптом очі молодшого Артеміса розплющилися, і він зустрів погляд свого супротивника.
— Стріляй у тварину, — холодно сказав він.
Батлер був здивований.
— Стріляти в мавпу? — уточнив він.
— Це... неважливо. Просто стріляй у неї. Чоловік захищений костюмом, але лемур — легка мішень.
— Але падіння...
— Якщо він помре, нехай так. Ніхто не сміє мені суперечити, Батлере. Якщо я не отримаю лемура, тоді його ніхто не отримає.
Батлер спохмурнів. Убивство тварин не було в списку його обов’язків, але з особистого досвіду він знав, що з молодим господарем краще не сперечатися. У будь-якому разі, перебуваючи тут, на верхівці пілона, протестувати вже запізно. Йому слід було поговорити з патроном раніше.
— Стріляй, як будеш готовий, Батлере. Мета не стає ближче.
Там, на кабелях, Артеміс насилу міг повірити тим страшним словам, що долітали до нього. Батлер витягнув пістолет і став підніматися по перилах, щоб напевно вцілити.
Артеміс не збирався говорити, оскільки контакт з його альтер-его міг мати серйозні наслідки в майбутньому, але слова злетіли з його губ, перш ніж він зміг їх зупинити.
— Відступися. Ти не знаєш, із чим маєш справу.
«Ох, яка іронія».
— А, він уміє говорити, — прокричав Артеміс молодший через прірву. — Як добре, що ми зможемо розуміти одне одного. Тоді зрозумій ось що, незнайомцю. Цей шовковистий лемур буде моїм або помре. Не помились.