— Холлі, ти мене чуєш? — вимовив він, обережно трясучи її за плечі.
Ельфійка розплющила затьмарені очі, намагаючись сфокусуватися.
— Артемісе, я... О Господи.
— Усе гаразд. У мене немає лемура... Але, з іншого боку, як не дивно, він у мене. Він у іншого мене, але не турбуйся, я знаю, куди він прямує.
Холлі провела по його щоці своїми тонкими пальцями.
— Я хотіла сказати, о Господи, мені здається, що я тебе поцілувала.
Артеміс нахилив голову, і дивні очі Холлі, здавалося, загіпнотизували його. У неї все ще було його синє око, попри те, що її тіло стало молодшим після переміщення. Знову парадокс? Але все ж таки Артеміс почував себе загіпнотизованим, навіть приголомшеним, хоча він знав, що не був під гіпнозом. Ніякої магії Народу тут не було. Артеміс подивився
в ці ельфійські очі, він знав, що ця молодша, якимось чином слабша Холлі відчувала те ж саме під час подорожі в часі й просторі, що і він.
«Урешті-решт, ми разом це пройшли. Чи, може, все через нього?»
З пам’яті вирвався один делікатний момент, немов величезний кам’яний валун, прорвався крізь павутину.
«Я збрехав їй».
Артеміс подумки повернувся назад.
«Холлі вірить, що заразила мою матір. Я провів її».
Він знав, що в даний момент не було ніякого порятунку від цього жахливого факту. Якщо він признається, то вона ненавидітиме його. Якщо не признається, то він ненавидітиме самого себе.
«Має бути щось, що я зможу зробити».
Нічого путного не спадало на думку.
«Мені треба гарненько все обдумати».
Артеміс узяв руки Холлі і, підтримуючи її за лікоть, допоміг підвестися і вийти з ями, що більше нагадувала могилу.
— Відродження, — глузливо вимовила вона, потім ударила кулаком по плечу Мульча.
— Гей, міс. Навіщо ти мучиш мене?
— Не цитуй Герда Флаумбоу при мені, Мульче Діггумс. Не було необхідності «ховати» мене. Невже не можна було просто накрити широким листям?
Мульч потер своє плече.
— Листям не можна створити хороше маскування. Так або інакше, хіба я схожий на хлопця-папороть? Я — гном, і ми маємо справу із землею.
Артеміс був не проти цього базікання. Воно дало йому хвилинку для того, щоб зібратися. Забути своє юнацьке зніяковіння через Холлі. Згадати матір, умираючу у своєму ліжку. Їй залишилося максимум три дні.
— Дуже добре, солдати, — сказав він з удаваною веселістю. — Давайте скоріше покинемо це місце, як сказав би один мій старий друг. Нам ще треба забрати лемура.
— А як щодо мого золота? — запитав Мульч.
— Пояснюю просто. Немає лемура — немає золота.
Мульч стиснув свої губи і всі вісім пальців, а його волосся завібрувало, подібно до щупалець актинії.
— І наскільки ж величезною буде кількість горщиків із золотом?
— Це залежить від того, скільки горщиків у тебе є.
Мульч вирішив, що це серйозне питання.
— У мене багато горщиків. Більшість із них заповнені абичим, але я думаю, що зможу їх звільнити.
Артеміс заскреготав зубами.
— Це було риторичне питання. Буде тобі багато горщиків. Стільки, скільки захочеш.
— Якщо ви хочете, щоб я і далі йшов дорогою мавпочки, я маю отримати свого роду аванс. Довірчий внесок.
Артеміс шльопнув руками по порожніх кишенях.
У нього нічого не було.
Холлі поправила свою сріблясту перуку.
— У мене є щось для тебе, Мульче Діггумс. Дещо трохи краще, ніж величезна кількість золота. Шість цифр, які я скажу тобі, коли ми дістанемося туди.
— Дістанемося куди? — запитав Мульч, який підозрював, що Холлі брехала, щоб він залишився.
— Склад устаткування ЛЕПрекону в Тарі.
Очі Мульча засвітилися мареннями про літальні лижі, підводні пузирі, лазер з кутовим відбивачем і повітряний вакуум. Він намагався зламати склад ЛЕПрекону упродовж багатьох років.
— І я зможу узяти все, що захочу?
— Усе, що зможе влізти у візок. Один візок.
Мульч плюнув у свою долоню крапчастою слиною.
— Потиснемо руки.
Артеміс і Холлі подивилися одне на одного.
— Це твій склад, — сказав Артеміс, засунувши руки в кишені.
— Це в твоїх інтересах, — заперечила Холлі, — Ми тут заради твоєї матері.
Артеміс понуро посміхнувся.
— Ти, Холлі, стаєш такою ж поганою, як і я, — сказав він і скріпив угоду мокрим рукостисканням.
ГЛАВА 9: ПРИНЦ-ЖАБА
Реактивний літак Фаулів, десь над Бельгією
МОЛОДШИЙ Артеміс Фаул за допомогою свого ноутбука намагався через відеодзвінок зв’язатися з давнім містом Фес, що в Марокко. Очікуючи підключення, Артеміс увесь кипів зі злості через те, що взагалі доводилось здійснювати цей міжконтинентальний переліт. Навіть подорож до Касабланки була б зручнішою. Марокко сама по собі — країна спекотна, не говорячи вже про подорож до Фесу.