Щось клацнуло, і на екрані з’явилось віконце, в яке ледь умістилась величезна голова доктора Деймона Кронскі, одного з найбільш ненависних людей у світі, але дуже шанованого в певних колах. Деймон Кронскі був нинішнім президентом організації «Екстинкціоністи». Або, як сказав Кронскі у своєму найбільш горезвісному інтерв’ю: «Екстинкціоністи — це не просто організація. Ми — релігія». Це твердження не вселило любові до нього у миролюбних церков світу.
Це інтерв’ю вже декілька місяців маячило на сайтах новин в Інтернеті, і щоразу згадувалось, як «Екстинкціоністи» потрапляли на перші шпальти газет. Артеміс також прочитав його вранці, і йому не сподобався чоловік, з яким він збирався вести справи.
«Я плаваю з акулами, — зрозумів він. — І я готовий стати однією з них».
Деймон Кронскі був величезним на зріст. Його руда голова майже одразу переходила у плечі, шкіра була напівпрозорою, усіяною веснянками. Він носив фіолетові окуляри, затиснуті між дугами брів та щоками. І в нього була широка, блискуча та нещира усмішка.
— Маленький Артеміс Фаул, — сказав він, промовляючи слова на розтяг, як це було прийнято в Новому Орлеані. — Ти все ще не знайшов свого батька?
Артеміс стиснув підлокітник стільця, залишаючи вм’ятини в шкірі, але його усмішка була такою ж сяючою та неправдоподібною, як і у Кронскі.
— Ні. Ще ні.
— Що ж, дуже шкода. Якщо я можу чимось допомогти, лише дай знати своєму дядькові Деймону.
Артеміс подумав, чи міг би жест люб’язного дядька Кронскі обдурити хоча б п’яного недоумка. Здається, що ні.
— Дякую вам за пропозицію. Вже за кілька годин ми, можливо, зможемо допомогти один одному.
Кронскі радісно заплескав у долоні.
— Ти знайшов мого шовковистого лемура.
— Так, знайшов. Цікавий екземпляр. Самець. Три роки. Понад метр завдовжки від голови до хвоста. Він точно вартий ста тисяч.
Кронскі прикинувся здивованим.
— Ста тисяч? Ми дійсно домовлялись про сто тисяч євро?
В очах Артеміса виблискувала рішучість.
— Ви ж чудово пам’ятаєте, що домовлялись, докторе. До того ж витрати. Реактивне паливо недешеве, ви ж знаєте. Хотілося б почути, що ви підтверджуєте нашу угоду, інакше я повертаю літак назад.
Кронскі нахилився близько до камери, його обличчя розпливлося по екрану.
— Я взагалі-то добре розбираюся в людях, Артемісе, — сказав він. — Я знаю, на що вони здатні. Але ти... Я не маю жодного уявлення, що ти міг би зробити. Я думаю, це тому, що ти ще не дійшов до своєї межі.
Кронскі відкинувся на спинку стільця, шкіра заскрипіла під ним.
— Ну що ж, дуже добре. Сто тисяч євро, як ми і домовлялися. Але попереджаю...
— Та-ак? — сказав Артеміс, розтягуючи слова, як це було модно в Новому Орлеані, щоб продемонструвати відсутність страху.
— Якщо ти загубиш лемура, мого маленького сіфаку, тоді краще будь готовий покрити мої витрати. У суді все готово, а мої люди не люблять розчарувань.
Слово витрати звучало більш зловісним, коли його промовляв Кронскі.
— Не хвилюйтесь, — різко обірвав Артеміс. — Ви отримаєте свого лемура. Просто підготуйте мої гроші.
Кронскі широко розвів руками.
— У мене тут ріки золота, Артемісе. У мене гори алмазів. Єдине, чого в мене немає, — так це шовковистого лемура. Тому поспішай, хлопчику, і зроби моє життя щасливим.
І він повісив слухавку, за секунду до того, як Артеміс зміг натиснути кнопку завершення виклику.
«Психологічно Кронскі отримав перевагу наді мною, — подумав Артеміс. — Я маю навчитися швидше управлятися з мишею».
Він опустив кришку ноутбука і відкинувся на кріслі. Зовні, в небі, сонце пробивалося крізь нижні шари туману і хвіст літака вимальовував вигадливі візерунки.
«Повітряний простір усе ще зайнятий. Сподіваюсь, що ненадовго. Як тільки ми дістанемося до Африки, потік значно зменшиться. Мені потрібно поспати кілька годин. Завтра буде довгий і неприємний день».
Він спохмурнів.
«Неприємний, так, але необхідний».
Артеміс поклав голову на спинку крісла і заплющив очі. Більшість хлопців його віку обмінювались картками із зображенням відомих футболістів або стирали пальці на ігрових приставках. Він же був у літаку на висоті шести тисяч метрів над Європою, плануючи винищення рідкісного виду разом зі скаженими екстинкціоністами.
«Можливо, я занадто юний для всього цього».