Але зараз вік не мав значення. Якщо він не докладе зусиль, Артеміс Фаул Перший буде назавжди загублений у Росії, а цього Артеміс Другий аж ніяк не хотів допустити.
З гучномовця пролунав голос Батлера.
— Попереду все тихо, Артемісе. Як тільки ми дістанемося до Середземного моря, я збираюся поставити літак на автопілот хоча б на годину і спробувати відпочити...
Артеміс повернувся у бік свого невидимого співрозмовника. Він відчував, що Батлер хоче сказати щось іще. Спочатку не було чути нічого, окрім тріскоту і гудіння динаміка, а потім...
— Сьогодні, коли ви наказали мені стріляти у лемура, ви блефували, чи не так, Артемісе?
— Ні, не блефував, — сказав Артеміс твердим голосом. — Я зроблю все, що знадобиться.
Трансферний порт у Тарі, Ірландія
Доступ до трансферного порту у Тарі був перекритий кількома сталевими дверима, різними сканерами і кодами, захищений від злодійства біозамками і системою комп’ютерного спостереження з радіусом огляду у 360 градусів на вході, яку не так уже і просто було встановити. Звичайно, все це можна обійти, якщо знаєш таємний хід.
— Звідки ви знаєте, що у мене є таємний хід? — надув губи Мульч.
У відповідь на це Артеміс і Холлі просто подивилися на нього так, ніби він був ідіотом, який чекає, коли впаде пенні.
— Дурна подорож у часі, — пробурмотів гном. — Напевно, сам вам усе про нього розповів.
— Розповіси, — підтвердила Холлі. — І я не розумію, чому ти такий засмучений. Я все одно не зможу нікому про це сказати.
— Точно, — поміркував Мульч. — І там скрізь ці чудові трофеї.
Уся трійця сиділа у вкраденому мінікупері, біля паркану ферми Макгрейні, під якою був розташований трансферний портал. Десять тисяч кубічних метрів терміналу, приховані молочною фермою. Один промінь світанку прорізав темряву, і незграбні силуети корів повільно поплелися по луках. За рік або два Тара стане жвавим туристичним центром чарівників, але на даний момент увесь туризм був припинений унаслідок спалаху епідемії спеллтропії.
Мульч скоса подивився через заднє вікно на найближчу тварину.
— Ви знаєте, щось я трохи зголоднів. Цілу корову я з’їсти не зможу, але з радістю відгриз би великий шмат від однієї з них.
— Екстрене повідомлення! Мульч Діггумс голодний, — холодно прокоментував Артеміс.
Він відчинив водійські дверцята і вийшов на узбіччя, поросле травою. Легкий туман огорнув обличчя, і запах чистого сільського повітря збадьорив його.
— Нам потрібно йти. У мене немає сумнівів, що лемур уже на висоті шести тисяч метрів над землею.
— А цей лемур досить спритний, — захихикав гном. Він переліз через переднє сидіння і вивалився з машини.
— Гарна глина, — сказав він, покуштувавши землю. — Смак здобичі.
Холлі вилізла з пасажирського сидіння і злегка копнула Мульча ногою.
— Ти не отримаєш ніякої здобичі, якщо ми не зможемо потрапити до терміналу непоміченими.
Гном підвівся.
— Я думав, ми маємо бути друзями. Полегше зі штовханням і тумаками. Ти завжди така агресивна?
— Ти можеш упоратись із цим завданням чи ні?
— Звичайно, можу. Адже я сказав це, чи не так? Я носився по цьому терміналу протягом багатьох років. З того часу, як мій двоюрідний брат...
Артеміс утрутився в розмову.
— З того часу, як твій кузен — Норд, якщо я не помиляюся, — з того часу, як Норд був заарештований за звинуваченням у забрудненні навколишнього середовища і ти визволив його. Ми знаємо. Ми все про тебе знаємо. Тепер давайте перейдемо до обговорення плану.
Мульч повернувся спиною до Артеміса і випадково розстібнув клапан на штанях. У його арсеналі це була одна з найобразливіших витівок, друга у списку образ. Першою була так звана туба — гучний спуск газів у напрямку образника. Жорстокі війни розпалювались через неї.
— Гаразд, шефе. Зачекайте тут іще хвилин п’ятнадцять, а потім вирушайте до головного входу. Я би взяв вас із собою, але цей тунель занадто довгий, щоб утримувати все у собі, якщо ви розумієте, про що йдеться. Він хитро підморгнув. — Якщо будете стояти дуже близько, точно зрозумієте.
Артеміс натягнуто посміхнувся.
— Дуже дотепно. Через п’ятнадцять хвилин, містере Діггумс, годинник цокає.
— Цокає? — сказав Мульч. — Магічні годинники не цокають уже багато століть.
Потім він роззявив пащу і з вражаючою грацією занурився у землю, ніби дельфін, що розсікає хвилі, але без милої посмішки і сонячних відблисків.
І хоча Артеміс бачив це десятки разів, він усе одно був уражений.