— Дивовижні істоти, — зауважив він. — Якби вони хоча б на мить могли почати думати не шлунками, а головами, правили б світом.
Холлі вилізла на капот, спиною обіпершись на лобове скло і відчуваючи теплі промені сонця на своєму обличчі.
— Можливо, вони просто не хочуть правити світом на відміну від тебе, Арті.
«Знову Арті».
Нутрощі скрутило почуття провини. Він подивився на знайомі тонкі риси обличчя Холлі і усвідомив, що не може більше їй брехати.
— Шкода, що довелося вкрасти цей автомобіль, — продовжувала Холлі, заплющуючи очі. — Сподіваюсь, що наша записка допоможе власнику легко знайти його автівку.
Артеміс не дуже переймався через машину. У нього були важливіші проблеми.
— Так, автомобіль, — сказав він неуважно.
«Мені потрібно їй зізнатися. Я маю все їй сказати».
Поставивши ногу на переднє колесо, Артеміс заліз на капот поряд з Холлі. Так він сидів протягом
декількох хвилин, зосередившись на спогадах і намагаючись їх відігнати.
Холлі крадькома подивилася на нього.
— Вибач за те, що було. Ну, ти розумієш.
— Маєш на увазі поцілунок?
— Так. Я не знаю, що зі мною відбувається. Ми ж зовсім різні. І коли повернемось, знову будемо самі собою.
Холлі затулила обличчя рукою.
— Тільки-но послухайте мене. Що за безглузде базікання. І це каже єдина жінка — капітан ЛЕПрекону. Через цей потік часу я стаю схожою на підлітка.
Це було правдою. Холлі стала геть іншою.
— А якщо я такою і залишуся? Це не буде так уже й погано, еге ж?
Питання повисло між ними у повітрі. Питання, сповнене невпевненості та надії.
«Якщо ти відповіси на таке питання, це буде найгіршим, що ти коли-небудь робив».
— Ти не винна, Холлі, — випалив Артеміс. Його обличчя палало, увесь спокій розлетівся вщент.
Холлі застигла з дещо збентеженою усмішкою на обличчі.
— У чому не винна?
— Це не ти заразила мою матір. Це я. Це зробив я. У мені залишилось трохи магії після нашої подорожі тунелем часу, і я скористався нею, щоб змусити батьків забути про те, що мене три роки не було вдома.
Посмішка Холлі зникла.
— Я не винна... але ж ти сказав мені...
Вона зупинилась на середині речення. Гірка правда залишила на її обличчі якийсь хворобливий відбиток.
Артеміс продовжував свої виправдання, сповнений рішучості роз’яснити цей учинок хоча б самому собі.
— Я був змушений приховати правду, Холлі. Мати помирає... тобто, буде помирати. Мені потрібні були гарантії того, що ти допоможеш... Будь ласка, зрозумій...
Він замовк, усвідомлюючи, що немає жодних пояснень його діям. Артеміс дав Холлі декілька хвилин, щоб отямитись, а потім знов заговорив.
— Якби я мав інший вихід, Холлі, повір, я б...
Ані слова у відповідь. Обличчя Холлі було ніби висічене з каменю.
— Благаю, Холлі. Скажи що-небудь.
Холлі злізла з капоту.
— П’ятнадцять хвилин уже минуло, — сказала вона. — Час іти.
Дівчина перейшла через межу ферми Макгрейні, навіть не подивившись назад і залишаючи по собі дві колії у темно-зеленій траві. Ранкове сонячне світло виблискувало у кожній стеблині, тож її шлях через луки був схожий на хвилясту доріжку, зіткану зі спалахів сяйва.
«Неймовірно, — подумав Артеміс. — Що ж я пропустив?»
Йому не залишалось нічого, окрім як піти за нею.
Мульч Діггумс чекав на них усередині голографічного чагарника біля прихованого входу у трансферний порт. Незважаючи на товстий шар бруду, на його обличчі легко можна було прочитати самовдоволений вираз.
— Омнітул вам не знадобиться, капітан, — сказав він. — Я сам відчинив двері.
Холлі була більш ніж здивована. Щоб відкрити головні двері порту, потрібні двадцятизначний код плюс проходження сканування долоні, а вона знала, що Мульч був настільки ж технологічно підкований, як і смердючий хробак. Та все ж треба визнати, що Холлі відчула полегшення, оскільки вона очікувала на тридцятихвилинне виснажливе переналаштування даних, якби їй довелось самостійно відчиняти двері.
— Ну що ж... Розкажи, як тобі це вдалося.
Мульч указав униз по коридору в бік підземного ескалатора. Маленька фігура лежала розпластана на підлозі, головою — у калюжі чогось слизького.
— Командир Рут і його команда евакуювались. Залишився один охоронець.
Холлі кивнула. Вона знала, куди подівся Джуліус Рут. Назад до Небесного міста, чекати на її доповідь із Гамбурга.
— Він проходив тут, охороняючи приміщення, саме коли я пробурився. Довелося проковтнути його тієї ж миті і дати йому можливість скуштувати гном'ячої слини. Кожен по-різному реагує, отримуючи слизовий шолом. Цей малий ельф намагався втекти. Він проломив сканер, видав пароль, а потім, хитаючись, повештався трохи навколо, доки заспокійливе не зробило свою справу.