— Відчуття провини краятиме вашу душу, — сказав Батлер, відчиняючи холодильник, — як зрадника на старих кістках.
— Дякую за порівняння, Батлере, але що зроблено, то зроблено.
— Чи треба було залишати зброю Кронскі?
— Будь ласка... Я встановив заряд самоліквідатора на мій жорсткий диск. Ти дійсно думаєш, що така прогресивна раса залишить свої технології незахищеними? Я не здивуюсь, якщо пістолет зараз тане в руках Кронскі. Я мусив залишити зброю для ефекту.
— Не думаю, що істота зараз тане.
— Припини, Батлере. Я здійснив операцію, і давай більше не говорити про це.
Батлер сів навпроти.
— Хмм. Тобто тепер вами керує свого роду кодекс. Честь серед злочинців. Цікаво... Отже, що ви придумуєте на своєму комп’ютері?
Артеміс розтирав напружене місце на шиї.
— Будь ласка, Батлере. Усе це — для мого батька. Ти знаєш — це має бути зроблено.
— Одне питання, — сказав Батлер, розриваючи пластикову упаковку від столових приборів, — чи хотів би ваш батько, щоб це було зроблено таким шляхом?
Артеміс не відповів, тільки сидів і розтирав напружене місце на шиї.
Через п’ять хвилин Батлер зглянувся над десятирічним хлопчиком.
— Я подумав, що ми можемо розвернути літак назад і надати невелику допомогу цій дивній істоті. Аеропорт Феса відкритий, тому на це піде лише кілька годин.
Артеміс звів брови. План Батлера був правильним, коли доведеться діяти в ситуації, що склалася, але це був не його профіль.
Батлер згорнув паперову тарілку Артеміса разом з їжею.
— Артемісе, я хочу повернути літак назад, і я збираюся зробити це, якщо тільки ви не скажете мені не робити цього. Усе, що вам треба, — сказати одне слово.
Артеміс бачив, як його охоронець повертається в кабіну пілота, але не сказав ні слова.
Марокко
Маєток Кронскі гудів від екстинкціоністів, що постійно під’їжджали з аеропорту. Кожен з них ніс свою ненависть до тварин на руках, або на голові, або на ногах. Кронскі упізнав леді у високих чоботях зі шкіри кам’яного козла. З Піренеїв, якщо він не помилявся. Потім він побачив старого Джеффрі Кунц-Мейєрса, одягненого в костюм зі шкіри кваги, і графиню Ірину Костович, бліда шия якої була захищена від вечірнього холоду хутром хондоського японського вовка.
Кронскі посміхався і тепло вітав на ім’я майже кожного. Щороку було декілька новачків, допущених у коло впливових людей, але скоро все зміниться, після судового процесу. Кронскі пройшов до бенкетного залу.
Зал був розроблений компанією Шиллер-Хауз у Мюнхені, і насправді був величезним збірним комплектом деталей, які прибули в контейнері і були встановлені німецькими фахівцями менш ніж за чотири тижні. Дійсно неймовірно. Зал вражав своєю формою, навіть більше, ніж традиційно красивий маєток. Але серйозні справи мають відбуватися тут. Суд над феєю і страта.
«Суд над феєю», — подумав Кронскі і зареготав.
Головні двері охороняли двоє сильних чоловіків з Марокко, одягнених у вечірні костюми. Кронскі спочатку хотів, щоб охоронці були одягнені в парашутні комбінезони, але потім передумав, вирішивши, що це занадто схоже на Бонда.
Я не Доктор Ноу. Я Доктор Ноу-Звірів.
Кронскі швидко пройшов повз охоронців, спустився вниз по коридору, покритому розкішним килимом, та увійшов до банкетного залу зі стелею подвійної висоти. Стеля була зроблена з триразового збільшувального скла, тому зорі були так близько, що, здавалося, можна простягнути руку і схопити одну з них.
Оформлення залу зі смаком поєднувало в собі класику і сучасність. За винятком зроблених із лап горили попільничок на кожному столі і ряду відерець для охолодження пляшок шампанського, зроблених зі слонових ніг. Кронскі вийшов через подвійні двері, пройшов через кухню і увійшов до морозильної камери.
Істота сиділа в оточенні трьох охоронців. Вона була прив’язана до дитячого пластикового стільчика, запозиченого з дитячого садка персоналом маєтку. Обличчя її було похмуре і насторожене. Її зброя лежала неподалік на залізному візку.
«Якби вона могла стріляти поглядом, — подумав Кронскі, піднімаючи невелику зброю і зважуючи її в руці, — я був би схожий на решето».
Він направив пістолет на одну із заморожених тварин, що висіли в ряд під стелею, і натиснув на курок. Не було ні бабах, ні спалахів світла, але окіст димів і був готовий до вживання. Кронскі підняв темні окуляри фіолетового кольору, які носив удень і вночі, аби впевнитися, що зір його не підвів.
— О боже, — сказав Кронскі здивовано, — це наче іграшка.