Горло Артеміса пересохло, шия ослабіла, зір був розпливчастим. Але, незважаючи на це, у нього зайняло менше хвилини активувати термінал, увести код Мервелла і прибрати ремені.
«Якщо за відключенням ременів пролунає тривога, я матиму проблеми».
Але не було ні дзвінка, ні інших видимих сигналів тривоги. Не прибігали за ним і піксі.
«У мене є час. Але його не надто багато».
Він прибрав паразита зі свого тіла, здригаючись не від болю, а від вигляду червоних точок на своєму зап'ястку. Струмочки крові бігли з кожної ранки, але вони були повільними і водянистими. Він не помре від утрати крові.
«Загусник крові в п’явках. Звичайно».
Артеміс, як зомбі, попрямував лабораторією, обережно обходячи вузли. Тисячі очей дивилися на нього. Тварини стихли, їхні носи, морди і дзьоби висунулися з-за ґрат і дивилися за тим, що відбувається. Єдиним звуком був звук робота — рознощика їжі, що виконував свої звичайні функції.
«Усе, що мені треба зробити, — це втекти. Немає потреби в протиборстві або в порятунку світу. Залиш у спокої Опал і біжи».
Але, звичайно, у світі Артеміса нічого ніколи не робилося легко і просто. Артеміс виявив екранні окуляри, що висіли на стіні, активував їх з v-подібної клавіатури і ввів пароль Мервелла, щоб увійти до мережі. Йому треба було дізнатися, де він і як йому вибратися.
Плани підприємства лежали просто на робочому столі. Прямо так, без пароля, незашифровані. Та й навіщо? Навряд чи коли люди вештатимуться тут, під землею, а навіть коли і будуть, вони все одно не знають гномської.
Артеміс вивчав плани з обережністю і наростаючим занепокоєнням. Підприємство складалося зі сполучених кімнат, створюючи тунелі під кварталом екстинкціоністів, проте виходів було всього два. Він міг вийти саме там, де і ввійшов, точніше, де його протягнули, але цей варіант його як мінімум не влаштовував, оскільки він вів прямо до Кронскі. Аби міг вибрати шахту шаттлу, що означало викрадення і пілотування останнього. Але шанси обійти складні противикрадні системи шаттлу, перш ніж Опал перетворить його, Артеміса, на купку попелу, були мінімальні. Доведеться здаватися.
— Подобається моя маленька лабораторія? — сказав голос.
Артеміс утупився поверх окулярів. Сама Опал стояла перед ним, руки в боки.
— Ну і місцинка, чи не так? — закінчила вона. — І всі ці тунелі були тут, наче чекали нас. Чудово. Щойно я знайшла їх, одразу зрозуміла, що вони — те саме місце, яке мені потрібне. Я переконала доктора Кронскі віддати їх мені.
«Інформація — це влада, — думав Артеміс. — Отже не дай їй ані краплини».
— Ти ще хто? — запитав він.
— Я — майбутня королева цього світу, довіку. Можеш звертатися до мене «Міс Кобой» наступні п’ять хвилин. А потім можеш звернутися до мене «АААРРРРРГГГХХХ!!!», надірвати горло, померти з криками і таке інше, і таке подібне.
«Така ж пихата, як я її пам’ятав».
— Я, схоже, більший за вас, міс Кобой, і ви, як я бачу, не захопили з собою зброї.
Опал розсміялася.
— Зброї? — Вона перейшла на крик, розкинувши руки. — Ці тварюки дали мені всю зброю, якої я потребувала! — Вона махнула на сплячого тигра. — Ця велика кішечка посилила мій контроль над розумом. Равлики сфокусували мої енергетичні промені. Шматочок висушеного дельфінового плавника, змішаний з точно відміряною дозою отрути кобри, омолодив на сотню років.
— Так це фабрика з виробництва зброї, — видихнув Артеміс.
— Точно, — сказала Опал, удоволена тим, що хтось нарешті її зрозумів. — Завдяки цим тварюкам і їхнім рідинам я стала наймогутнішим магом, відколи зникли демони-чарівники. Екстинкціоністи ловили для мене всіх цих істот, які мені були такі потрібні. Дурні, обдурені дешевим трюком з голографічним полум’ям. Начебто я убила б ці дивовижні створіння, перш ніж вип’ю їхні соки. Ви, люди, такі дурні, ваші уряди витрачають стільки сил у пошуках влади, а вона ось де, у них під боком, у джунглях.
— Оце так промова, — сказав Артеміс, набираючи щось на клавіатурі так, щоб тільки йому було видно.
— Скоро я буду...
— Ні, нічого не говори, скоро ти будеш непереможною.
— Узагалі-то ні, — сказала Опал з неймовірним терпінням. — Але скоро я зможу управляти самим часом. Усе, що мені треба, — це...
Несподівано у Артеміса все стало на свої місця. Все про її задумку. І він знав, що йому знадобиться можливість утекти.
— Лемур. Усе, що тобі треба, — це лемур.
Опал заплескала в долоні.
— Точно, розумнику, Хлопче Бруду. Цей прекрасний лемурий мозок — останній інгредієнт у моїй формулі для посилення магії.
— Формула для посилення магії? — зітхнув Артеміс. — Ви тільки послухайте її...