Опал пропустила кепкування повз вуха. Можливо тому, що взагалі майже не слухала.
— У Людей Бруду була ціла купа лемурів, але ЛЕП забрала їх усіх, щоб зробити протиотруту від якоїсь там чуми, і я втратила решту у вогні. Усі мої тестові зразки пропали, а їхню рідину неможливо клонувати. Залишився ОДИН, і він мені потрібний. Він мій зразок для Клонування. З цим лемуром сам час мені скорятиметься... — Опал замовкла на секунду, постукуючи пальцем по своїх губах. — Почекай секунду, людино, що ти знаєш про мого лемура? — Вона забрала палець від рота і направила його на Артеміса, створивши вогняну кулю, від якої лак на її нігтях почав плавитися. — Хлопче Бруду, я тебе запитую, що ти знаєш про лемура?
— Чудові туфельки, — сказав Артеміс, клацанням пальця обираючи опцію на екрані.
«Ви дійсно хочете відкрити всі клітки?» — запитав комп’ютер.
Екстинкціоністи пробиралися назад у свою штаб-квартиру, ведені Томмі, який тримав свій незаряджений пістолет з більшою упевненістю, ніж він відчував насправді.
— У мене є деякі речі в штаб-квартирі, — повторював він натовпу, що йшов за ним. — Цінні речі. І я не збираюся їх тут залишати.
У решти теж залишилися деякі «цінні речі», і зараз, оскільки Кронскі валявся непритомний на базарі, і його охорона розбіглася, накивавши п’ятами, з’явилася прекрасна можливість зібрати лахи і піти геть, і чимдалі, тим краще. Спершу в аеропорт.
На думку Киркенхазарда, штаб-квартира була абсолютно пустою, його щільну групу могли налякати тільки тіні, зникаючі на марокканському вітру.
«Я нікого не зможу пристрелити з незарядженого пістолета, — думав він. — Але нічого кращого теж не можу придумати».
Вони дісталися дверей головного холу, які висіли в отворі на одній петлі.
— О’кей, народе! — сказав Киркенхазард. — Носильників тут немає, отже манатки збираємо самі.
— О боже мій! — сказала графиня Ірина Костович і втратила свідомість, упавши прямо на руки шотландському нафтовому магнатові.
— Забирайте все, що можете, зустрінемося тут через п’ятнадцять хвилин.
Графиня щось пробурмотіла.
— Що це було?
— Вона сказала, що у неї вранці педікюр...
Киркенхазард підняв руку, вслухуючись.
— Ні, я не про це. Хто-небудь іще чув гуркіт?
Тварини рвонули у відчинені дверцята кліток з диким задоволенням, стрибаючи, плануючи, літаючи. Леви, леопарди, різні мавпи, газелі, тисячі істот з однією думкою в голові: «Втекти».
Проте Опал було весело.
— Не можу повірити, що ти це зробив, бруднуле. Я вичавлю твій мозок як губку.
Артеміс пригнув голову, абсолютно не піклуючись ні про мізки, ні про губки. Якщо він уникне прямого зорового контакту, то загіпнотизувати його буде неможливо. Якщо тільки збільшеної сили Опал не вистачить на те, щоб проникнути в його мозок без оптичного зв’язку.
Навіть якби він не пригнувся, усе одно був би знесений потоком тварин, який поглинув його, і цей потік кусався, штовхався і бився.
«Це курям на сміх, — думав він, коли мавпячий лікоть вибив повітря з його легенів. — Навіть якщо Опал не дістанеться до мене, тварини мене вб’ють. Треба спрямувати їх в інший бік».
Артеміс сховався під одним з операційних столів і пішов прямо у вир звіриних ніг, до потрібної тварини. Крапельниця з анестезією для тигра відривалася від столу у міру його просування.
Опал заричала на суміші їхніх мов. Це був низький, схожий на буріння звук, від якого тварини стали обходити її з двох боків. У міру того, як вони проходили, Опал стріляла впритул згустками енергії, що виривалися з її пальців і проходили через шеренги тварин, збиваючи їх з ніг і залишаючи без тями. Клітки падали, як цілі будинки, холодильники розпліскували свій уміст на кахельну підлогу.
«Здається, мій відволікаючий маневр скоро вичерпає себе, — подумав Артеміс. — Мій вихід».
Він побачив копита, що наближаються, і приготувався до стрибка.
«Це квага, — усвідомив він у стрибку. — Напівкінь, напівзебра, таких уже сотню років ніхто не бачив. Не породистий жеребець, але доведеться обійтися тим, що є».
Поїздка проходила складніше, ніж ті, до яких Артеміс звик на арабському ранчо Фаулів. Ні поводів, ні сідла, ні стремен, не кажучи вже про те, що квага був необ’їжджений, ним зараз рухав тільки страх.
Артеміс обхопив могутню шию тварини.
«Тільки посміятися, — думав він. — Потрібно всім. Мертвий хлопчик утікає на вимерлій тварині».
Артеміс схопив квагу за гриву, спробувавши направити його до відчинених дверей. Той брикався, підкидав і вивертав голову, намагаючись схопити Артеміса сильними зубами. Артеміс тільки обхопив ногами могутні боки і намагався утриматися.