Мопеди обтікали їх обабіч, мов риби в гігантській зграї. Здавалося, цим юрбам кінця не буде. Навіть провулки були вщерть запхані рундуками й заповнені торгівцями. Кухарі жбурляли риб’ячі голови у казани, де шкварчала олія. Малі шибеники шастали попід ногами в перехожих, пантруючи, де що погано лежить. Іще менші сиділи собі в холодочку, не стомлюючись тиснути пальцями на кнопки «геймбоїв».
Нгуєн увесь спітнів, мов викупався; його сорочка кольору хакі геть просякла потом. І це не від вологої спекоти — до неї він звик іще змалечку. Винна тут була вся ця триклята ситуація. Оце влип так влип! Треба було сто разів подумати, перш ніж зважитися змішувати магію зі злочинністю. І Нгуєн подумки заприсягся сам собі, що, хай-но виплутається з цієї халепи, ні за що в світі більш на таке не спокуситься. Ніяких відгуків на непевні інтернетівські прохання і вже ж ніяких спільних справ із синками європейських злочинних босів (чи то босяків)!..
Але й з такою швидкістю джип недалеко заїхав. Нарешті провулки настільки звузилися, що далі годі було пропхатися на чотирьох колесах. Артеміс обернувся до в’єтнамця.
— Здається, пане Нгуєне, доведеться нам далі тюпати пішака. Хочете драпонути? Будь ласка! Тільки приготуйтеся відчути гострий і, можливо, смертельний біль між лопаток.
Нґуєн зазирнув Лаккеєві у вічі. Вони були темно-сині, майже чорні. І жодного натяку на милосердя.
— Не турбуйтесь, — запевнив інформатор. — Я не втечу.
Всі вийшли з автомобіля. Тисячі підозріливих очей проводжали чудернацьку трійцю, що посувалася вперед окутаною випарами вуличкою. Якийсь недолугий кишеньковий злодій спробував поцупити Лаккеєвого гаманця. Навіть не глянувши вниз, слуга одним рухом руки переламав злодюжці пальці. Довкола хлопчика, велетня і в’єтнамця вмить утворилося широке коло вільного простору.
Ось вуличка ще повужчала, перетворившись на вузьку, вибоїсту колію. Дренажні й каналізаційні труби випліскували свій вміст просто людям під ноги, в грязюку. Каліки й жебраки поскулювалися на своїх острівцях — матах із рисової соломи. Більшість тутешніх мешканців не мала за душею нічого, що хтось інший хотів би забрати, й на цьому тлі вторгнення трьох прихідьків виглядало разючим контрастом.
— Ну? — вимогливо запитав Артеміс. — То де ж вона?
Замість відповіді Нґуєн тицьнув пальцем у напрямку чорного трикутника під іржавою пожежною драбиною.
— Отам. Унизу. Вона ніколи не виходить на вулицю. Навіть по рисову горілку й то посилає кого-небудь. Ну, тепер я можу йти собі?
Але Артеміс, пустивши це запитання повз вуха, рушив, обережно обходячи калюжі, просто до дірки під пожежною драбиною. Там, у густій сутіні, щось скрадливо зашамотіло.
— Лаккею, подай мені, будь ласка, окуляри.
Лаккей відщебнув від пояса окуляри для нічного бачення і вклав їх у простягнуту Артемісову руку. Задзижчав механізм: об’єктив апарата автоматично налаштовувався на освітлення.
Артеміс закріпив окуляри на обличчі. Усе довкола набуло зеленавого відтінку. Зробивши глибокий вдих, хлопець утопив погляд у колихливу сутінь. Щось сиділо навпочіпки там, на маті, сплетеній з рафії, і неспокійно сіпалося навіть від тієї дещиці світла, що туди проникала. Артеміс навів фокус. Те створіння виявилося маленьким, надзвичайно маленьким, і воно куталося в брудну шаль. А скрізь довкола стирчали з грязюки порожні пляшки з-під горілки. Назовні з-під шалі тяглася тільки одна рука, одне зап’ястя, причому начебто зелене. А втім, окуляри для нічного бачення все роблять зеленим…
— Мадам, — звернувся до знахарки Артеміс, — я маю для вас одну пропозицію.
Створіння сонливо затрясло головою.
— Горілки, — прохрипіло воно таким голосом, мовби хто дряпонув цвяхом по шкільній дошці. — Горілки, англійцю!
Артеміс посміхнувся. Так-так, хист до мов, відраза до світла. Все начебто збігається…
— Я, власне, ірландець, — виправив він. — Ну, то як щодо моєї пропозиції?
Знахарка хитро покрутила кістлявим пальцем:
— Спочатку пити. Потім говорити.
— Лаккею?
Охоронець сягнув до однієї з численних своїх кишень і видобув звідти чвертку найкращого ірландського віскі. Артеміс узяв пляшечку, але не подав туди, в морок, а відвів руку на світло, виманюючи знахарку. Лівою ледве встиг скинути окуляри, коли схожа на лапу рука вихопилася з мороку й схопила пляшечку. Сумнівів не лишилося: плямиста зелена рука!
Артеміс насилу притлумив переможну усмішку.
— Лаккею! Заплати нашому другові. Повністю. І затямте, пане Нґуєне: все це має лишитися між нами. Ви ж не хотіли б іще раз здибатися з Лаккеєм?