О’Гир увімкнув ще одну відеокамеру, встановлену на повітряній платформі. На спробу легенько торкнув якийсь невеличкий важіль на пульті управління. Платформа різко рвонулася вперед, трохи не стесавши голови Курові Пустомолу.
— Гарно ж ти керуєш нею, — іронічно пробурмотів Корч. — А по східцях вона піде?
— Автоматичний ліфтинг з півтораметровим люфтом. Проблем не буде, — відказав О’Гир, не відриваючись від своєї електроніки.
— Тобі, либонь, дуже до вподоби знущатися з мене, еге ж? — лихим поглядом пропік його Корч.
— Ну то й що, коли так? — здвигнув плечима О Тир.
— Тоді вважай, тобі поталанило, що в мене більш не лишилося заряджених пальців. Натяк допетрав?
— Так, пане.
— Чудово. А зараз нумо визволяти капітана Куць із неволі!
Холлі ширяла попід склепінням. Густа синява уже була посмугована жовтогарячим сонячним промінням. Поле зупиненого часу розривалося на шматки. Це означало, що буквально через кілька хвилин Корч «прополоще» весь будинок.
— Усе гаразд, капітане Куць, — задзинчав у навушниках голос О’Гира. — Золото вже їде в будинок. Готуйся забиратися звідти.
— А ми ж не торгуємося з викрадачами, — здивувалася Холлі. — Що відбувається?
— Нічого такого, — недбало відказав О’Гир. — Просто чесний обмін. Золото — туди, а ти — сюди. А тоді ми запускаємо біобомбу. Велике блакитне «ба-бах», і по всьому.
— А Фаул знає про біобомбу?
— Знає. Йому все відомо. Він стверджує, нібито знайшов спосіб покинути поле зупиненого часу.
— Але ж це неможливо!
— Згоден.
— І всі вони загинуть!
— Велике діло! — форкнув О’Гир, і Холлі майже побачила, як кентавр здвигнув плечима. — Ніхто ж не примушував їх зв’язуватися із Чарівним Народом.
Ельфиню роздирали суперечливі почуття. Безперечно, юний Фаул являв собою справжню небезпеку для всього цивілізованого підземного світу, й мало хто проллє сльозу над його могилою. Але ж та дівчина, Джульєтта, вона ні в чому не винна! Вона заслуговує на порятунок.
Холлі спустилася на висоту двох метрів, тобто на рівень Лаккеєвої голови. Люди про щось радилися посеред зруйнованого передпокою. Між ними явно зайшла якась незгода. Холлі Куць, офіцер Легіону, такі речі серцем чула.
Ельфиня пропекла Артеміса звинувачувальним поглядом.
— Ти їм розповів?
— Розповів їм про що? — перепитав Артеміс, відповівши не менш жорстким позирком.
— Атож, ельфине, розповів про що? — войовниче зажадала й Джульєтта. Дівчина все ще трохи сердилася на Холлі через чари, що та на неї наслала.
— Не вдавай наївнятка, Фауле. Ти добре знаєш, що я маю на увазі.
Артеміс ніколи не вмів довго вдавати наївнятка.
— Так, капітане Куць, — сказав він. — Я все їм розповів. І про біобомбу теж. Ваша турбота була б іще зворушливішою, коли б поширювалась і на мене також. І все ж таки ви не потерпайте за нас. Усе йде за планом.
— За планом?! — Холлі мало не задихнулася від обурення, обводячи рукою довколишню руйнацію. — Що, і це входило до твого плану? А те, що Лаккея мало не вбили, — також частина плану?
— Ні, — признався Артеміс. — Троль належить до числа непередбачених обставин — втім, не надто поважних. На загальний задум він не міг вплинути.
Холлі насилу втрималася від спокуси ще раз заїхати в ту бліду пику. Натомість вона обернулася до Лаккея.
— Заради всього святого, послухайте голосу розуму. Вам не втекти з поля зупиненого часу. Ще нікому не вдавалось це зробити.
Лаккеєве обличчя здавалося викарбуваним із каменю.
— Якщо Артеміс каже, що це можливо, значить, так воно і є.
— Але ж ваша сестра! Невже ви, зберігаючи вірність цьому малолітньому злочинцеві, ладні важити і її життям?
— Артеміс не злочинець, панночко, він — геній. А тепер, прошу вас, не заступайте мені лінії вогню. Я тримаю під прицілом парадний вхід.
Холлі злетіла вгору метрів на шість.
— Ви побожеволіли. Всі до одного! Через п’ять хвилин ви всі обернетеся на порох. Невже не розумієте?
— Ви вислухали нашу відповідь, капітане, — зітхнув Артеміс. — А тепер будьте ласкаві не заважати — починається найделікатніший етап операції.
— Операції? Чом не сказати «викрадення»? Майте хоч мужність називати речі своїми іменами!
Артемісів терпець почав уриватися.
— Лаккею, у нас лишилися ще дротики зі снодійним?
Велет-охоронець кивнув головою, але вголос не сказав нічого. Цієї хвилини він і сам не знав, як би вчинив, коли б дістав наказ пустити в дію зброю проти його рятівниці. Чи зміг би він підняти руку? Але, на щастя, увагу Артеміса привернув якийсь рух на головній алеї.