— Так. Продовжуйте.
— Будівля ліворуч за нами — фінансові заклади з наліпками «Під охороною» на вікнах. А професіонали намагаються уникати будь-якої конфронтації, якщо їм за це не заплатили.
Батлер кивнув. Саме так.
— Отже, я роблю логічний висновок, що наш уявлюваний снайпер обрав би чотириповерхову конструкцію за нами. Це житловий будинок, тож зайти туди дуже просто. З даху він чи вона може вести прицільну стрільбу, охорона погана, а скоріше, її немає зовсім.
Батлер гмикнув. Може, Артеміс має рацію. Але у грі на захист «можливо» не так заспокоює, як бронежилет.
— Можливо, ви маєте рацію, — визнав охоронець, — Але це якщо снайпер такий же розумний, як і ви.
— Слушне зауваження, — кивнув Артеміс.
— І мені здається, що ви можете добрати переконливих аргументів до будь-якого з будинків. Вибрали це, щоб я не заважав вам дивитися в той бік, тож я можу зробити висновок, що той, на кого ми чекаємо, має прийти саме з боку Каса Міла.
Артеміс посміхнувся:
— Молодець, друже.
Каса Міла — будівля початку двадцятого століття, спроектована відомим іспанським архітектором Антоніо Гауді. Стиль арт-нуво. Фасад складається із вигнутих стін і балконів з витими металевими поручнями. На тротуарі біля будинку було повно туристів, що юрбилися в очікуванні денної екскурсії по вражаючому дому.
— Ми впізнаємо нашу людину серед цієї юрби? Ви впевнені, що її досі немає? А якщо вона стоїть і спостерігає за нами?
Артеміс посміхнувся, блиснувши очима.
— Повір мені, її тут немає. Якби була, галасу було б набагато більше.
Батлер нахмурився. Саме зараз він би охоче вислухав усі факти. Але це не в стилі Артеміса. Для юного ірландського генія ефектне пояснення було частиною плану.
— Принаймні, скажіть, чи озброєний наш інформатор?
— Сумніваюся, — відповів Артеміс. — А якщо і так, він з нами більше секунди не пробуде.
— Секунду? Примчиться через космос, чи що?
— Не через космос, друже, — поглянув на годинник Артеміс. — Через час. — Хлопець зітхнув: — Та потрібна мить уже минула. Здається, я даремно нас сюди привіз. Наш гість не матеріалізувався. Шанси були невеликі. Очевидно, на іншому краю розколини нікого немає.
Батлер навіть гадки не мав, про яку розколину каже Артеміс, він просто відчув полегшення, що можна покинути це небезпечне місце. Чим скоріше вони повернуться до барселонського аеропорту, тим краще.
Охоронець витягнув з кишені мобільний телефон і натиснув кнопку швидкого набору. Відповіли після першого ж гудка.
— Марія, — сказав Батлер. — Колекційний, пронто.
— Сі, — коротко відповіла Марія.
Жінка працювала в іспанській компанії з прокату ексклюзивних лімузинів. Була вона напрочуд гарненькою і могла лобом розбити цеглину.
— Це Марія? — поцікавився Артеміс, удаючи, що запитує, аби підтримати бесіду.
Але Батлера не так просто було надурити. Артеміс Фаул ніколи не запитував так просто.
— Так, Марія. Це зрозуміло, бо я назвав ім’я, коли звертався до неї. Як правило, ви не цікавитесь водіями лімузинів. А це вже четвертий раз за останні п’ятнадцять хвилин. «Чи Марія нас забере? Як ти думаєш, де зараз Марія? Скільки Марії років?»
Хлопець потер скроні.
— Це все через оте бісове статеве дозрівання, Батлере. Щоразу, коли я бачу гарненьку дівчину, витрачаю цінні ресурси мозку на думки про неї. Та дівчина в ресторані, наприклад. Я глянув у її бік разів десять за останні кілька хвилин.
Батлер автоматично оглянув дівчину професійним поглядом охоронця.
Їй було років дванадцять-тринадцять, зброї, здається, не було, а була грива білявих кучерів. Дівчина старанно вибирала тапаси, а чоловік поруч із нею, можливо, її батько, читав газету. За столиком був іще один чоловік, він намагався якось притулити милиці до стільця. Батлер вирішив, що дівчина безпосередньої загрози не являє, хоча і може завдати клопоту, якщо Артеміс не зможе зосередитись на плані.
Батлер поплескав свого юного підопічного по плечу.
— Відволікатися на дівчат нормально. Природно. Якби ви не були так зайняті рятуванням світу останні кілька років, це сталося б раніше.
— Але все одно я маю контролювати цей процес, Батлере. У мене багато справ.
— Контролювати статеве дозрівання? — хмикнув охоронець. — Якщо вам це вдасться, станете першим, у кого вийшло.
— Я багато в чому перший, — сказав Артеміс.
І це правда. Жодний інший підліток не викрадав ельфів, не рятував батька від російської мафії і не допомагав придушити гоблінську революцію в чотирнадцять років.