Двічі квакнув клаксон. На перехресті стояв лімузин, і у відчинене вікно до них махала дівчина.
— Це Марія, — сказав Артеміс, але швидко опанував себе. — Тобто, ходімо. Може, пощастить на іншому місці.
Батлер вирушив першим, зупинив транспорт помахом велетенської долоні.
— А чи не взяти нам із собою Марію? Водій значно полегшив би моє життя.
Хлопець не відразу зрозумів, що з нього кепкують. — Дуже смішно, Батлере. Це ж жарт, чи не так? — Так.
— Так я і думав, але в мене не дуже великий досвід у галузі гумору. Жарти в мій бік дозволяв лише Мульч Діггумс.
Мульч — гном-клептоман, який то щось крав у Артеміса, то допомагав йому вкрасти. Діггумс уважав, що в нього виняткове почуття гумору, проте майже всі жарти зводилися до функцій власного організму.
— Якщо це можна називати жартами, — посміхнувся Батлер, пригадавши гострого на язик гнома.
Раптом Артеміс завмер. Навіть не почавши фразу, що готова була зірватися з губ.
— Я щось відчуваю, — видихнув хлопець. — Електрику.
— Чи можна її відчувати на іншому боці дороги? — запитав Батлер.
— Урешті-решт він прийшов, хоч і за кілька метрів від цілі. Десь константа, що не є константою.
У повітрі утворився силует. Із нічого посипалися іскри, і запахло сіркою. Серед іскор з’явилася сіро-зелена істота із золотими очима, волохатою лускою і великими вухами, що скоріше нагадували роги. Вона вийшла на дорогу просто нізвідки. Випрямилася на всі свої п’ять футів. Гуманоїд, але зовсім не людина. Істота втягнула повітря через прорізи ніздрів, відкрила зміїного рота і заговорила.
— Вітання леді Хітерінгтон Сміт, — сказала вона голосом, що нагадував хрустіння розбитого скла чи скрегіт заліза. І схопила своєю чотирипалою долонею простягнуту руку хлопця.
— Цікаво, — сказав хлопець.
Але Батлерові не хотілося знати, чи цікаво комусь або ні. Йому хотілося скоріше забрати хлопця подалі від цього створіння.
— Ходімо, — кинув він, опускаючи руку на плече Артеміса.
Але хлопця вже не було. Істота зникла так само швидко, як і з’явилася, прихопивши підлітка із собою. Ввечері цю подію крутили б по всім новинам, але, як не дивно, незважаючи на сотні туристів, озброєних фотоапаратами, жодного кадру зроблено не було.
Істота була майже невагомою, немов ніяк не могла вхопитися за цей світ. Рука, що схопила Артеміса,
була м’якою, але з твердою серединою, немов кістка, загорнута в пористу гуму. Хлопець навіть не намагався вирватись, такий він був зачарований.
— Леді Хітерінгтон Сміт? — повторила істота, і Артеміс відчув, як вона перелякалась. — Це її маєток?
«Старий синтаксис, — подумав Артеміс. — Але точно англійська. Як демон, якого вигнали до чистилища, міг вивчити англійську?»
Повітря загуло від напруги, і навколо істоти затріщали розряди блискавок, прорізуючи в просторі Діри.
«Тимчасові отвори. Діри в часі».
Особливого захвату Артеміс не відчував — урешті-решт він бачив Легітимну Ельфійську Поліцію, яка дійсно зупинила час під час блокади маєтку Фаулів. Його більше хвилювало те, що істота потягне його за собою, і в цьому разі шанси на повернення до власного виміру дуже малі. А шанси повернутися до свого власного часу і зовсім мізерні.
Він хотів покликати Батлера, але було вже запізно. Якщо можна вживати слово «запізно» там, де не існує часу. Отвір збільшився, обгорнув їх разом із демоном. Архітектура і населення Барселони повільно розтанули в повітрі, немов привиди, їх змінив бузковий туман, а потім зіркова галактика. Артеміс відчув нестерпний жар, а тоді неймовірний холод. Йому здалося, що якби він повністю матеріалізувався, то згорів би вщент, а попіл його замерз би і розвіявся по Всесвіту.
Навколишнє середовище змінювалося зі швидкістю блискавки, а може, то і рік минув; важко було сказати. Зірки змінилися на океан, і вони були під ним. Із глибини до них потяглися дивні глибоководні створіння, сяючі щупальці розтинали воду навколо. Потім було поле криги, а тоді червоний ландшафт, і повітря наповнилося пилом. Нарешті вони знову побачили Барселону. Але іншу. Місто було молодшим.
Демон завив і вишкірив гострі зуби, облишивши спроби говорити англійською. На щастя, Артеміс був одним із двох людей у будь-якому з вимірів, хто розмовляв гномською — мовою ельфів.
— Заспокойся друже, — сказав він. — Наша доля визначена. Отримуй задоволення від цих чудових краєвидів.
Виття раптово обірвалося, і він відпустив руку Артеміса.
— Говориш ти ельфів мовою?
— Гномською, — виправив його Артеміс. — І краще за тебе, мушу зазначити.