«Добре, — сказав Кван. — Мені потрібно з ним поговорити».
ГЛАВА 16: МІСЦЕ ЗІТКНЕННЯ
ЦЬОГО разу матеріалізація була болючою. Відокремлення від свідомості інших стало для Артеміса великою втратою. Вперше в житті він відчув себе частиною спільноти. Він знав усіх, і вони його знали. Зв’язок між ними залишиться назавжди, хоча деталі спогадів уже починають розмиватися.
Артеміс почувався пластиром, який відірвали від величезної кінцівки і кинули на підлогу. Він лежав на землі і тремтів. Спільна свідомість була такою природною, що зараз йому здавалося, що він утратив усі почуття, включаючи почуття рівноваги.
Хлопець розплющив очі, примружився на сонце.
Сонце! Вони на Землі! Хоча де і коли, потрібно ще з’ясувати.
Артеміс перевернувся на живіт, обережно підвівся, спираючись на руки. Інші лежали в кратері і, судячи зі стогонів, перебували в такому ж самому стані, що й він. З ним було все гаразд, якщо не брати до уваги гострий біль у лівому оці. Бачив він чітко, але все було трохи жовтувате, немов на ньому були сонячні окуляри. Холлі, як справжній солдат, уже підвелася і відкашлювалася. Прочистивши дихальні шляхи, вона допомогла підвестися Артемісу.
— Блакитне небо, — підморгнула вона йому. — Ми змогли.
Хлопець кивнув.
— Можливо.
Підморгування нагадало йому про біль у лівому оці. Схоже, подолати тунель непошкодженим у нього не вийшло.
— Подивись на мене, Холлі. Щось помічаєш?
— Це ж не має відношення до статевого дозрівання? — посміхнулася вона і тоді помітила... — Твої очі! Вони змінилися. Одне блакитне, інше каре.
Артеміс посміхнувся.
— Твої теж змінилися. Ми обмінялися під час подорожі. Здається, крім очей, усе інше на своїх місцях.
Холлі замислилася на мить, провела руками по голові й тілу.
— На щастя, все на своїх місцях. Щоправда, тепер я маю людське око.
— Могло статися і гірше, — заспокоїв її Артеміс. — Уяви, що ти б подорожувала з Мульчем.
— Навіть не згадуй, — поморщилася Холлі.
У новому оці Холлі спалахнула єдина блакитна іскорка, і нове око стало такого самого розміру, що і старе.
— Так значно краще, — зітхнула вона. — А то в мене уже голова розболілася. Твоє нове око замале. Чому б тобі не збільшити його за допомогою магії?
Артеміс спробував. Він заплющив очі та зосередився. Але нічого не сталося.
— Не виходить. Мабуть, витратив усю магію в тунелі.
Холлі легенько вщипнула його за плече.
— Може, мені передав? Я почуваюся просто чудово. Цього разу я немов магічну грязьову ванну прийняла. Мабуть, це тому, що ти свою магію втратив. Народові не вистачало ще, аби по землі ходив геніальний злодій, озброєний блакитними іскрами.
— Шкода, — засумував хлопець. — Переді мною відкривалися такі безмежні можливості.
— Давай тобі допоможу, — запропонувала Холлі й обхопила його голову руками.
Її пальці засвітилися блакитним, і хлопець відчув, як нове око трохи збільшилося. По щоці скотилася сльозинка, і головний біль зник.
— Шкода, що я сам не зміг цього зробити. Володіти магією навіть на короткий час — це так...
— Магічно?
— Саме так, — посміхнувся Артеміс. — Дякую, Холлі. Ельфійка посміхнулася у відповідь.
— Це найменше, що я можу зробити для людини, що повернула мене до життя.
Уже підвелися Кван і Номер Один. Старий цілитель намагався приховати задоволену посмішку, а Номер Один помахував хвостиком, перевіряючи, чи не пошкодився той.
— Ніколи не знаєш, що з тобою зробить тунель, — пояснив він. — Минулого разу я втратив половину пальця. Свого улюбленого пальця.
— У моїх тунелях такого не трапляється, — відповів Кван, — Мої — справжній витвір мистецтва. Якби інші цілителі лишилися живими, вони б дали мені медаль. До речі, де Квеффор?
Квеффора по пояс устромило в попіл. Головою вниз. Кван з Номером Один витягли його за чоботи. Він упав на землю і почав відпльовуватися і відкашлюватися.
— Дати хустинку? — запропонував Номер Один. — Слиз і попіл з носа — це просто огидно.
Квеффор витер очі тильним боком долоні.
— Стули пельку, бісику!
Номер Один відсахнувся від нього як від чуми.
— Бісику? — пискнув він. — Ти не Квеффор! Ти Н’зал!
— Аббот! — огризнувся демон і схопив Номера Один за горло. — Мене звуть Аббот!
Не встиг Аббот закінчити речення, а Холлі вже навела на нього пістолета і вистрілила.
— Відпусти його, Абботе! — крикнула вона. — Звідси не можна втекти. Твого світу більш немає.
Колишній ватажок мало не розплакався.
— Знаю, що його нема. Цей малий забрав його у мене! А тепер я заберу його життя.