— Я зрозумів,— сказав Артеміс. Цікаво, чи він зможе? Відмовитися від кримінальних справ... Та чи для нього чесне життя? — Через два тижні почнуться канікули. Тоді поговоримо,— сказав він. Тактика відкладення.— Якщо чесно, зараз мені важко зосередитись. Не дуже добре почуваюся. Думав, отруївся чимось, але виявилося, що це легка інфекція. Місцевий лікар каже, що завтра я знову буду здоровий.
— Бідолашний Арті,— пожаліла його Анджеліна.— Може, забрати тебе додому літаком?
— Ні, мамо. Мені вже краще. Чесно.
— Як хочеш. Знаю, як це неприємно, але це краще, ніж отруєння. Тоді б ти надовго зліг. Пий більше води і спробуй поспати.
— Спробую, мамо.
— Скоро будеш удома.
— Так. Перекажи вітання батькові.
— Перекажу, якщо його знайду. Він у тренажерному залі. Здається, на біговій доріжці.
— Ну, бувай.
— Бувай, Арті. Поговоримо, коли ви повернетеся,— сказала Анджеліна, і голос у неї був трошки сумним. Дуже далеким.
Артеміс натиснув кнопку й одразу ж прослухав запис на комп’ютері. Щоразу після розмови з мамою він почувався винуватим. Анджеліна Фаул уміла пробудити сумління. Це зовсім новий поворот подій. Рік тому він відчував лише ледь помітні докори сумління, коли брехав мамі, а тепер навіть найменша брехня переслідувала його кілька тижнів.
Артеміс дивився на коливання звукової хвилі на екрані ноутбука. Він змінюється, це точно. За останні кілька місяців сумнів щодо власної поведінки стає все більше... відколи він одного ранку знайшов у своєму оці таємничу контактну лінзу. У Батлера і Джульєтти були такі самі лінзи. Вони спробували дізнатися, звідки вони, але людина Батлера стверджувала, що Артеміс сам за них заплатив. Дедалі цікавіше.
Лінзи лишались таємницею. І почуття Артеміса також. На столі перед ним лежала «Ельфійка-злодійка» Ерве, і це робило його найспритнішим злодієм свого віку, а прагнув він цього іще з шести років. Але тепер, коли він реалізував свої амбіції, хлопець не міг думати ні про що, крім родини.
«Може, час відійти від справ? — думав він.— У чотирнадцять років і три місяці я уже найкращий злодій у світі. Врешті-решт, чого мені тепер прагнути?» Він ще раз прослухав частину телефонної розмови: «Не хвилюйся про нас, хвилюйся про школу і друзів. Думай про те, що тобі дуже хотілося б зробити. Скористайся своїм чудовим мозком так, щоб зробити щасливим себе та інших людей».
А раптом мама має рацію? Йому варто скористатися своїми талантами, щоб зробити інших щасливими. Але є в ньому темрява, тверда скоринка на серці, яке не задовольнить тихе життя. Може, є такий спосіб зробити людей щасливими, яким може скористатися лише він? І лежить той спосіб по інший бік закону. За тоненькою блакитною смужкою.
Артеміс потер очі. Він не зміг дійти ніяких висновків. Може, буде рішення жити вдома. А зараз краще повернутися до роботи. Відкласти прийняття рішення і встановити справжність картини. Він почувався трохи винним, що украв шедевр, але не настільки, аби його повернути. Особливо містеру Крейну і містеру Спарроу.
Перше завдання — відбитися від усіх шкільних справ. Щоб установити автентичність картини, знадобиться щонайменше два дні. Доведеться заключати контракт на експертизу.
Артеміс відкрив програму обробки звуку і зайнявся вирізанням і склеюванням маминих слів із телефонної розмови. Потім відібрав усі слова, розставив їх у потрібному порядку і збалансував рівні, щоб розмова звучала природно.
Коли директор Гіней увімкнув свій мобільний після візиту на олімпійський стадіон Мюнхена, на нього чекало повідомлення. Від Анджеліни Фаул, і була вона не в доброму гуморі.
Артеміс провів повідомлення через маєток Фаулів, а потім переслав звуковий файл на власний телефон.
— Директоре Гіней,— промовив голос, що безпомилково належав Анджеліні Фаул, номер теж був її.— Я непокоюся про Арті. У нього отруєння. Вигляд у нього винятковий. Ніколи не скаржиться. Ми б хотіли бачити його вдома, поруч із нами. Ви зрозумієте. Це неприємно. Поговоримо, коли ви повернетеся.
На кілька днів цього вистачить. Темна частина Артеміса аж затремтіла від задоволення, проте зростаюче сумління зробило докір за те, що він скористався маминим голосом, аби сплести павутиння брехні.
Від почуття провини Артеміс відмахнувся і вимкнув мобільний. Потрібно повністю зосередитись на картині, а вібрація телефону в неслушну мить може змусити руку смикнутися. Йому дуже кортіло зірвати пломбу з плексигласової кришки. Але то було б надзвичайно нерозумно, бо могло призвести до фатальних наслідків. На нього могло чекати чимало маленьких подаруночків від «Крейн і Спарроу».