Із валізки з лабораторним обладнанням Артеміс дістав хроматограф. Інструмент візьме пробу газу всередині тубуса і проаналізує її. Хлопець вибрав гостру насадку, прикрутив до гумової трубки на пласкому кінці хроматографа. Обережно взяв насадку в ліву руку. Артеміс був амбідекстером, але ліва рука була трохи твердіша за праву. Він обережно ввів гострий кінчик усередину крізь силіконовий замок. Рухати голкою потрібно якомога менше, щоб газ з контейнера не потрапив у повітря. Хроматограф усмоктав невеличку кількість газу, увімкнувся підігрів. Усі органічні домішки після нагрівання вийшли, і газ-носій перемістив зразок через розділювальну колону до полум’я іонізаційного детектора. Там визначилися компоненти. Через секунду на цифровому екрані даних висвітилася діаграма.
Процент кисню, водню, метану і двоокису вуглецю був такий саме, як і в зразку, який Артеміс трохи раніше взяв у центрі Мюнхена. Лишалося п’ять відсотків невідомого газу. Але це нормально. Таке могло статися через забруднення повітря, або інструмент мав високу чутливість. Якщо не брати до уваги таємничий газ, можна було вважати, що відкривати тубус цілком безпечно. Так Артеміс і зробив, обережно зрізавши силіконовий шар ножем.
Хлопець одягнув пару хірургічних рукавичок і обережно витяг картину із циліндра. На столі перед ним опинився щільний рулон, який майже відразу почав розгортатися; не так давно він у тубусі, щоб зберегти форму.
Артеміс розстелив полотно, притиснув кути гелевими торбинками. Він одразу зрозумів, що це не підробка. Натреноване око тут же впізнало кольори і напрямки мазків. Персонажі Ерве були немов зіткані зі світла. Вони були так чудово прописані, що малюнок немов світився. Вишукано! На картині сповите немовля спало в освітленій сонцем колисці біля відчиненого вікна. Зеленошкіра ельфійка з тоненькими крильцями опустилася на вікно і збиралася викрасти дитину з колиски. Ноги ельфійки лишалися за вікном.
— Вона не може зайти всередину,— пробурмотів Артеміс і раптом здивувався. Звідки йому це відомо? Він же ніколи не озвучує думки, якщо не має доказів.
Розслабся, наказав він сам собі. Це просто здогадка. Може, колись щось читав в Інтернеті.
Артеміс повернувся до картини. Він це зробив. «Ельфійка-злодійка» належала йому. Принаймні, на якийсь час. Він дістав з набору хірургічний скальпель, зішкрябав трохи фарби біля краю полотна. Поклав зразок у баночку і підписав її. Тепер вона відправиться в Технічний університет Мюнхена, де зберігається велетенський спектрометр, потрібний для аналізу вуглецю. Хлопець мав там зв’язки. Аналіз на вуглець підтвердить, що картина, чи принаймні фарба, такого ж віку, якого і має бути.
Він покликав Батлера із сусідньої кімнати.
— Батлере, чи не міг би ти зараз відвезти зразок до університету? Тільки не забудь, що віддати можна лише Кристині. І нагадай їй, що дуже важливо зробити все швидко.
Якусь мить відповіді не було, потім через двері увірвався Батлер із широко розплющеними очима. Не дуже схожий він був на людину, що прийшла за зразком.
— Проблема? — поцікавився хлопець.
За дві хвилини до того Батлер підніс руку до вікна. Він думав про себе, а таке буває нечасто. Дивився на руку, немов та була зроблена зі світла, і якщо пильніше придивитися, то шкіра стала б прозорою. Він знав, що в ньому щось змінилося. Під шкірою щось ховалося. Останнім роком він дивно почувався. Старішим. Може позначилися десятиріччя важкого фізичного навантаження. Йому ледь виповнилося сорок, але вночі вже боліли кістки, а груди стискало так, немов на ньому весь час був бронежилет. Він уже геть не такий, як у тридцять п’ять, і навіть зосередитися було важче. Він більше розмірковував... «От як зараз»,— подумки вилаяв себе охоронець.
Батлер поворушив пальцями, поправив краватку і повернувся до роботи. Дуже йому не подобалося, як охоронявся номер. Готелі були для охоронців справжнім жахом. Службові ліфти, ізольовані верхні поверхи й абсолютно неадекватні маршрути евакуації робили охорону начальника неймовірно важкою. «Кронскі» — готель розкішний, з вимуштруваним персоналом, але від готелю Батлер хотів геть іншого. Йому б кімнату на першому поверсі, без вікон і зі сталевими дверима п’ятнадцять сантиметрів завтовшки. Не варто казати, що знайти такої кімнати не можна, а якби і була якась, Артемісові би вона не сподобалася. Довелося Батлерові змиритися із цим номером на четвертому поверсі.