Набір інструментів був не лише в Артеміса. Батлер відкрив хромовану валізку на журнальному столику. У нього було з десяток таких валізок, які зберігалися в сейфах по всьому світу. Кожна була наповнена шпигунським обладнанням і зброєю. Якщо мати в кожній країні по такій валізі, не доведеться порушувати закон, приїжджаючи з Ірландії.
Він дістав детектор жучків, перевірив кімнату. Особливу увагу приділив електричним приладам: телефону, телевізору, факсу. Електричне випромінювання від цих приладів часто приховувало сигнал від жучків, але не для такого детектора. «Ай Спай» — найновіша модель на ринку. Навіть за півмилі звідси він знайшов би мікрофон завбільшки з вушко голки.
Через хвилину охоронець закінчив роботу і, задоволений, хотів повернути прилад до валізки, коли той зареєстрував якесь слабке електричне поле. Нічого особливого, одна мерехтлива поділка на шкалі індикатора. Та мерехтіти вона перестала і стала яскраво-блакитною. Почала блимати друга поділка. До них наближалося щось електричне. Більшість охоронців не стали б через це перейматися — скільки тих електронних приладів у радіусі милі від готелю «Кронскі». Але «Ай Спай» не реєстрував звичайні електронні поля, а Батлер був геть не таким, як більшість охоронців. Він витяг антену приладу і провів по кімнаті. Сигнал посилювався, коли антена була спрямована до вікна. У Батлера стиснувся шлунок. До них на високій швидкості щось летіло.
Він кинувся до вікна, зірвав з гачків завіси і відчинив вікно. Зимове повітря було блідо-голубим, хмар майже не було. Небо, немов величезне поле для гри в хрестики-нулики, перекреслили сліди літаків. І там, на двадцять градусів вище, неслася краплеподібна ракета із блакитного металу. На носі в неї виблискував червоний вогник, ззаду виривалося розжарене до білого полум’я. Сумнівів не було — ракета прямувала до готелю «Кронскі».
«Розумна бомба,— подумав Батлер.— Її ціль — Артеміс».
Мозок Батлера почав перебирати варіанти. їх було небагато. Власне, лише два: тікати або померти. Проблема в тому, як тікати. Вони були на четвертому поверсі. Він востаннє глянув на снаряд. Навіть слід від нього був зовсім не такий, як від відомих йому видів зброї. Що б воно не було, це щось новеньке. Комусь дуже хотілося, аби Артеміс помер.
Батлер відвернувся від вікна і кинувся до кімнати Артеміса. Молодий хазяїн був зайнятий перевіркою автентичності «Ельфійки-злодійки».
— Проблема? — запитав Артеміс.
Батлер не відповів, бо не було часу. Замість того він схопив підлітка за комір і перекинув через плече.
— Картина! — закричав Артеміс, але голос заглушив піджак охоронця.
Батлер схопив картину, безцеремонно запхав шедевр у кишеню піджака. Якщо Артеміс побачить тріщини на віковій фарбі, він ридатиме. Але Батлерові платили лише за одне, і явно не за те, аби він зберіг «Ельфійку-злодійку».
— Тримайтеся міцніше,— порадив величезний охоронець, хапаючи з ліжка подвійний матрац.
Артеміс ухопився як тільки міг, намагаючись не думати. На жаль, його геніальний мозок автоматично аналізував факти: Батлер увірвався до кімнати з нечуваною швидкістю, навіть не постукавши, отже, виникла якась небезпека. Відповідати на питання охоронець не став, тож небезпека була близькою. А те, що він зараз учепився в кремезну спину, означало, що тікати звичними маршрутами евакуації вони не будуть. Матрац означає, що потрібно пом’якшити удар...
— Батлере,— видихнув Артеміс,— ти пам’ятаєш, що під нами три поверхи?
Охоронець, може, й відповів щось, але його роботодавець нічого не почув, бо вони вистрибнули у відчинене вікно і перескочили через поручні балкона.
За долю секунди до неминучого падіння порив вітру відігнув матрац, і Артеміс побачив свою кімнату. І цієї крихітної миті він помітив, як у двері влетів дивний снаряд і несподівано зупинився над порожнім плексигласовим тубусом.
У тубусі був маячок, підказала йому частина мозку, що не піддалася паніці. Хтось хотів мене убити.
І вони почали падати. Десять метрів. Просто вниз.
Батлер автоматично розставив руки і ноги, утворивши величезну літеру X, тримаючись за кути матраца, щоб той не завернуло. Повітря між ними і матрацом трохи уповільнювало падіння, але не набагато. Вони летіли вниз, із кожним сантиметром дедалі швидше. Небо і земля розпливлися і розтеклися, як масляні фарби,— здавалося, не лишилося нічого твердого. Раптом усе обірвалося — вони приземлилися на твердий черепичний дашок заднього виходу готелю. Черепиця майже вибухнула від удару, хоча дах витримав. Батлерові здалося, що всі його кістки перетворилися на рідину, але він знав, що через коротку мить несвідомості все знову буде гаразд. Він утрапляв і не в такі халепи.