— Шорт була зрадницею, вона явно зіткнулася з гоблінами. Вони дізналися про її плани і вбили. Негайно активуй дистанційне знищення шолома, і закриємо цю справу.
Фоулі перелякався.
— Активувати дистанційне знищення! Я не можу цього зробити.
Сул закотив очі.
— Знову твої ідеї. Ти тут ніхто, тож роби, що тобі наказують.
— Але ж за тридцять хвилин я матиму супутникове зображення,— запротестував кентавр.— Ми ж можемо стільки почекати?
Сул відсунув Фоулі від клавіатури.
— Ні. Правила тобі відомі. Не можна нічого лишати, щоб не знайшли люди. Знаю, це занадто суворо, але необхідно.
— То може бути якийсь дефект у шоломі! — вигукнув Фоулі, хапаючись за соломинку.
— Хіба можливо, щоб усі датчики водночас перестали працювати через дефект обладнання?
— Ні,— признався Фоулі.
— Які шанси, що таке може трапитися?
— Десь один на десять мільйонів,— з нещасним виглядом відповів технічний консультант.
Сул підійшов до клавіатури.
— Якщо ти боїшся, кентавре, я сам це зроблю.— Він увів пароль і активував детонатор на шоломі Холлі. На одному з дахів Мюнхена ельфійський шолом перетворився на калюжу кислоти. Теоретично, і тіло Холлі також.
— Ну от,— задоволено сказав Сул.— Її немає, і тепер ми можемо спати трохи спокійніше.
«Але не я,— подумав Фоулі, не в змозі відірватися від екрана.— Не скоро я зможу спати спокійно».
Темпл-Бар, Дублін, Ірландія
Артеміс Фаул прокинувся від жаху. Уві сні дивна червоноока істота гострими іклами розірвала йому груди і виїла серце. Хлопець сів на маленькому ліжку, хапаючись за серце. Сорочка зашкарубла від засохлої крові, але рани не було. Артеміс зробив кілька глибоких вдихів, підживлюючи мозок киснем.
— Оцініть ситуацію,— завжди казав Батлер.— Якщо ви на незнайомій території, роззирніться навкруги до того, як відкривати рота. Десять секунд спостереження можуть урятувати життя.
Артеміс озирнувся, блимаючи очима, немов затвором фотоапарата. Увібрав у себе усі деталі. Він перебував у маленькій кімнаті, метра три на три. Одна стіна була абсолютно прозорою і, схоже, виходила на набережну Дубліна. Якщо поглянути на міст Міленіум, можна припустити, що він розташований десь у районі Темпл-Бар. Сама кімната була оздоблена якимось дивним матеріалом, схожим на сріблясто-сіру тканину — тверду, але піддатливу; на непрозорих стінах висіли кілька плазмових екранів. Кімната була дуже хайтеківською, проте здавалася старомодною, майже покинутою.
У кутку на складаному стільці сиділа згорбившись дівчина. Вона сховала обличчя в долонях, і плечі в неї здригалися від ридань.
Артеміс відкашлявся.
— Чому ви плачете, дівчино?
Дівчина підхопилася, і відразу ж стало очевидно, що то не просте дівчисько. Це була зовсім інша істота.
— Гострі вуха,— на диво спокійно зазначив Артеміс.— Протези чи справжні?
Холлі мало не посміхнулася крізь сльози.
— Справжній Артеміс Фаул. Завжди шукає пояснення. У мене справжні вуха, як тобі добре відомо... було відомо.
Артеміс кілька секунд помовчав, обробляючи інформацію, яку отримав у цих небагатьох реченнях.
— Справжні гострі вуха? Ви не людина, ви хтось інший. Може, ельф?
Холлі кивнула.
— Ельф. Ви таких називаєте лепреконами, але це просто моя робота.
— А хіба ельфи розмовляють англійською?
— Ми всіма мовами розмовляємо. Хист до мов — частина нашої магії.
Артеміс розумів, що від такого відкриття голова в нього має йти обертом, але він спокійно сприймав кожне слово. Таке враження, що він уже давно підозрював про існування ельфів, і зараз лише отримав підтвердження. Хоча дивно, він навіть не пригадує, щоб хоч раз задумався про існування цих істот.
— І ви заявляєте, що знаєте мене? Особисто чи, може, спостерігали за мною? Здається, ваша технологія непогано розвинена.
— Ми вже кілька років знайомі, Артемісе. Ти пішов на контакт першим, і відтоді ми не спускаємо з тебе очей.
Артеміс трохи перелякався.
— Я пішов на контакт першим?
— Так. У грудні два роки тому. Ти мене викрав.
— Це твоя помста? Ота бомба? Мої ребра? — В голові майнула жахлива думка.— А де Батлер? Він мертвий?
Холлі спробувала відповісти на всі запитання.
— Це не помста, принаймні, не моя. Батлер живий. Мені потрібно було винести тебе звідти до наступного замаху на твоє життя.
— Тож ми друзі?
Холлі знизала плечима.
— Можливо. Побачимо.