Усе це трохи бентежило. Навіть генія. Артеміс схрестив ноги в позі лотоса, потер скроні пальцями.
— Краще тобі все розказати,— сказав він, заплющуючи очі.— Від самого початку. Не пропускай нічого.
Так Холлі і зробила. Розказала Артемісу, як він її викрав, потім в останню мить звільнив. Розказала, як вони подорожували до Арктики, щоб урятувати його батька, і як придушили повстання гоблінів під керівництвом Опал Кобой. З усіма дрібницями повідомила про операцію в Чикаго, коли довелося повертати Сі-Куб, суперкомп’ютер, зроблений Артемісом
з ельфійських приладів. Нарешті, зовсім тихо, вона розказала про загибель командира Рута і таємничий план Опал нацькувати людей і ельфів одне на одного.
Артеміс сидів нерухомо, вбираючи кожне слово. Він трохи нахмурив брови, немов усю цю інформацію було дуже важко перетравити. Нарешті, мозок класифікував усі дані, і хлопець розплющив очі.
— Дуже добре,— сказав він.— Я нічого не пам’ятаю, але я вам вірю. Припускаю, що люди мають сусідів-ельфів під землею.
— Отак просто?
— Аж ніяк. Я вислухав усю історію і зіставив з тими фактами, що мені відомі. Єдине інше пояснення того, що відбулося, навіть вашої дивної зовнішності,— заплутана теорія змови за участю російської мафії та команди пластичних хірургів. А таке навряд чи можливе. Але ваша ельфійська теорія підходить. Вона пояснює навіть те, чого ви не знаєте, капітане Шорт.
— Що саме?
— Після стирання пам’яті я знайшов у себе в очах дзеркальні контактні лінзи. І Батлер теж. Я провів розслідування, і з’ясувалося, що лінзи замовив я сам, хоча нічого про це не пам’ятаю. Підозрюю, що я замовив їх, аби обдурити ваш месмер.
Холлі кивнула. Може бути. Ельфи могли замесмеризувати людей, але для цього потрібно було дивитися їм прямо в очі й говорити особливим голосом. Дзеркальні контактні лінзи можуть допомогти людині зберегти контроль над ситуацією, хоча залишиться враження, що вона під месмером.
— Я міг зробити це лише тому, що лишив десь підказку. Таке, що поверне мені спогади про ельфів. Але що саме?
— Навіть не уявляю,— сказала Холлі.— Я сподівалася, спогади повернуться, щойно ти мене побачиш.
Артеміс неприємно посміхнувся. Так посміхаються до малої дитини, яка щойно сказала, що місяць зроблений із сиру.
— Ні, капітане. Я припускаю, що технологія стирання пам’яті вашого містера Фоулі — варіант лікарських препаратів, з якими експериментують у деяких країнах. Розумієте, мозок — дуже складний інструмент. Якщо переконати його, що чогось не відбувалося, він винайде багато варіантів, аби підтримати цю ілюзію. І ні за що не передумає. Навіть коли свідомість і сприймає щось, стирання пам’яті спрямовано на підсвідомість. Тож якою б переконливою ви не були, переконати мою підсвідомість неможливо. Вона може бути переконаною, що ви галюцинація або шпигун. Спогади можуть повернутися лише в тому разі, якщо моя підсвідомість отримає переконливі аргументи, наприклад, коли людина, якій я повністю довіряю, надасть незаперечні докази.
Холлі почала дратуватися. Артеміс може довести до сказу, як ніхто інший. Дитина, яка поводиться з іншими так, немов то вони діти.
— І якій же людині ти повністю довіряєш?
Артеміс уперше після Мюнхена щиро посміхнувся.
— Собі, звісно.
Мюнхен
Батлер отямився і зрозумів, що з носа тече кров. І крапає вона прямо на капелюх шеф-кухаря готелю. Той стояв з іншими працівниками кухні серед зруйнованого сарайчика. В кулаку чоловік стискав ніж на випадок, якщо цей здоровило на матраці, який розтрощив прибудову, божевільний.
— Перепрошую,— ввічливо сказав шеф-кухар, хоча зазвичай увічливість кухарям не властива,— ви живі?
Батлер замислився. Здається, живий. Матрац урятував його від дивного снаряду. Артеміс також вижив. Охоронець пам’ятав, як билося хлопцеве серце. Але тепер його тут не було.
— Я живий,— простогнав він, з губ закрапала кров, притрушена пилом.— А де хлопець, що зі мною був?
Люди, що зібралися серед руїн, перезирнулися.
— Не було ніякого хлопчика,— нарешті сказав кухар.— Ти сам упав на дах.
Звісно, вони зажадають пояснень, а то й поліцію викличуть.
— Ага, не було хлопчика. Перепрошую, після такого падіння мозок казна-що починає вигадувати.
Усі дружно кивнули. Хіба можна звинувачувати цього здорованя, що він трохи не в собі?
— Обіперся на поручні, щоб трохи підсмажитися на осонні, а вони не витримали. На щастя, я вхопився за матрац.
Заяву зустріли цілком зрозумілим скепсисом.
— Схопився за матрац? — озвучив колективну недовіру кухар.