Через вісім хвилин маленька кімната затрусилася. Зі стін посипалася земля. Ґрунт під ногами засвітився червоним, і комахи та хробаки поквапилися лишити гаряче місце. Батлер підвівся на ноги і притулився до стіни. За мить циліндрична секція посеред підлоги опустилася, лишивши по собі дірку.
Крізь дірку пролунав голос Мульча, посилений акустичною системою вкраденого транспортера.
— Ходімо, Чоловіче Бруду. Ворушись. Ми маємо врятувати друзів, а в мене ще й ЛЕП на хвості сидить.
«На хвості у Мульча Діггумса,— подумав Батлер і здригнувся.— Не найкраще місце у світі».
Але охоронець опустився через дірку і опинився на даху ЛЕПівського транспортера. Поліцейські транспортери були замалі навіть для ельфів, а Батлер, той узагалі не зміг би розправити спину на сидінні, якби знайшлося достатньо широке для нього. Довелося йому опуститися навколішки за кріслом пілота.
— Усе готово? — запитав він.
Мульч упіймав жучка на Батлеровому плечі. Кинув його собі в бороду, і нещасну комаху відразу ж оповили коконом волосинки бороди.
— Пізніше з’їм,— пояснив він.— А може, ти хочеш?
Батлер посміхнувся, але якось нещиро.
— Дякую. Уже поїв.
— Хіба? Ну, що б ти там не з’їв, спробуй його утримати, адже ми поспішаємо, і мені доведеться трошки перевищити швидкість.
Гном хруснув суглобами пальців на ногах, і транспортер полетів по спіралі вниз. Батлера відкинуло до задньої стіни, і йому довелося скріпити ремені безпеки з трьох крісел і триматися за них.
— Це справді так необхідно? — прогарчав він крізь стиснуті зуби.
— Подивись назад,— відповів Мульч.
Батлер важко підвівся на колінах і виглянув у задній ілюмінатор. За ними летіло тріо, що на перший погляд нагадувало світляків, але, якщо придивитися, можна було розгледіти менші транспортери. Один транспортер повторював кожну їхню спіраль. Інший стріляв маленькими блискучими торпедами, і ударна хвиля від них проникала навіть крізь корпус. У Батлера аж засвербіла поголена голова.
— ЛЕПівські уніподи,— пояснив Мульч.— Вони блокують нашу комунікаційну антену, на випадок, якщо на нас у шахті чекають спільники. Ці поди
мають доступ до нашої навігаційної системи. їхні комп’ютери від стежать нас будь-де, коли...
— Коли що?
— Коли ми їх якимось чином не обдуримо. Якось не вийдемо із цього діапазону.
Батлер міцніше примотався ременями.
— А можна?
Мульч поворушив пальцями на руках і ногах.
— Спробуємо,— сказав він і додав швидкості.
Одинадцять Чудес, Храм Артеміди, ельфи
Холлі з Артемісом сиділи на маленькому острівці зі сміття і чекали, доки тролі добудують міст. Тварини квапилися, кидали на мілину камінь за каменем. Деякі навіть відважилися сунути палець у воду, але швидко відсмикнули ногу й ображено загарчали.
Холлі витерла воду з очей.
— Так,— сказала вона.— Я маю план. Я лишаюся тут і відбиваюся. Ти повертаєшся в річку.
Артеміс похитав головою.
— Я дуже вдячний. Але ні. Для нас обох це буде самогубством. Тролі зжеруть тебе за секунду, а потім просто чекатимуть, доки мене приб’є течією. Має бути інший вихід.
Холлі кинула в найближчого троля черепом. Той спіймав його пазурами і розтрощив на маленькі шматочки.
— Слухаю тебе, Артемісе.
Хлопець потер лоба, немов хотів розбити перепони, що не дозволяли спогадам повернутися.
— Якби я міг пригадати. Тоді...
— Хіба ти зовсім нічого не пам’ятаєш?
— Образи. Щось таке. Нічого розбірливого. Фрагменти жаху. Це може бути просто галюцинацією. Найбільш імовірне пояснення. Може, мені варто розслабитися і почекати, доки я прокинусь.
— Подивись на це як на складну задачку. Коли б це була рольова гра, як би герої втекли?
— Якби це була воєнна гра, потрібно було б знати слабкі сторони ворогів. Вода лише одна з них...
— І світло,— випалила Холлі.— Тролі ненавидять світло. Воно опалює їм сітківку.
Істоти, що були вже готові вирушити по саморобному мосту, обережно перевіряли кожну каменюку. Сморід від немитого хутра і дихання доносився аж до маленького острівка.
— Світло,— повторив Артеміс.— Ось чому їм тут подобається. Тут майже немає світла.
— Так. Тут світло завдяки флуоресцентним стрічкам, а штучне сонце сяє на мінімумі.
Артеміс поглянув угору. По імітації неба рухалися голографічні хмарки, а прямо по центру, над дахом храму, застигло кришталеве сонце, яке ледве жевріло.
Раптом у нього сяйнула думка.
— На розі храму, здається, було риштування. Якщо ми туди заліземо і дотягнемося до сонця, чи зможеш ти скористатися акумуляторами наших наручників, щоб засвітити сонце?