Тварини, що не постраждали, оточили їх на безпечній відстані. Коли якийсь троль підходив занадто близько, Холлі світила на нього телеподом, і той кидався геть, немов ужалений.
Артеміс намагався не звертати уваги на холод, утому і шок. Нога, за яку його ухопив троль, боліла.
— Ходімо прямо до храму,— ледь вимовив він, так у нього цокотіли зуби.— Піднімемося по риштуванню.
— Гаразд. Тримайся.
Холлі зробила кілька глибоких вдихів, збираючись на силі. Вона так довго тримала телепод, що рук практично не відчувала, але не виказувала ані втоми, ані страху. Дивилася тим тролям прямо в червоні очі, аби вони знали, що мають справу з грізним ворогом.
— Готовий?
— Готовий,— відповів Артеміс, хоча це було і не так.
Холлі вдихнула останній раз і кинулася вперед. Тролі на таку тактику не чекали. Врешті-решт, що за створіння наважиться кинутися на тролей? Вони відступили від сліпучого білого сяйва, і збентеження вистачило саме щоб Холлі з Артемісом пробігли крізь розірваний ланцюг.
Вони кинулися схилом до храму. Холлі не намагалася уникати тролів, бігла прямо на них. Тварин сліпило світло, і вони вносили безлад у власні ряди. Серед тварин уже виникло кілька бійок, бо вони зачепили когось із родичів своїми гострими пазурами. Найрозумніші тролі скористалися можливістю помститися за давні образи. Бійки поширювалися ланцюговою реакцією, і скоро вся рівнина перетворилася на поле бою.
Артеміс біг, стиснувши зуби і важко дихаючи, не відпускаючи Холліного паска. Капітан Шорт дихала ритмічно, в такт руху.
«Я в поганій фізичній формі,— подумав Артеміс.— І це може коштувати мені життя. В майбутньому потрібно тренувати не лише мозок. Якщо те майбутнє у мене взагалі є».
Перед ними висився храм — модель п’ятнадцять метрів заввишки. Дюжини однакових колон, що тяглися до голографічних хмар, підтримували трикутний дах, прикрашений витонченою ліпниною. Нижні частини колон були посічені тисячами слідів від пазурів: то молоді тролі намагалися знайти захист від сердитих старших родичів. Артеміс і Холлі піднялися по сходах до колон.
На щастя, тролів на риштуванні не було. Усі були зайняті: або вбивали, або намагалися уникнути смерті. Втім через кілька секунд вони згадають про гостей. Свіже м’ясо. Небагато з них ласували ельфійським м’ясом, але хто хоч раз спробував, не відмовився б іще від однієї порції. Лише один троль серед присутніх пробував плоть людини, і пам’ять про солодке м’ясо турбувала ночами його обмежений мозок.
Саме той троль, що вибрався із води, обважнілий від мокрого хутра. Він відкинув малюка, що підійшов надто близько, і принюхався. В повітрі з’явився новий запах. Троль пам’ятав його зі свого короткого перебування під місяцем. Запах людини. Сама згадка викликала у нього виділення слини. Самець побіг до храму. Дуже скоро за ним уже бігла чимала група охочих до ласощів тварин.
— Нас повернули в меню,— зауважила Холлі, коли вони добігли до риштування.
Артеміс зняв пальці з паска капітана ЛЕП. Він хотів відповісти, але легені вимагали кисню. Хлопець хапав повітря, спершись руками на коліна.
Холлі взяла його за руку.
— Нам бракує часу, Артемісе. Мусимо лізти.
— Після тебе,— ледь видихнув хлопець.
Він знав, що батько ніколи б не кинув жінку в біді, і сам би не втік.
— Зараз не час для суперечок,— сказала Холлі та підштовхнула Артеміса.— Лізь до сонця. Я спробую виграти іще кілька секунд із телеподом. Іди!
Артеміс подивився їй в очі, щоб подякувати. Ті були такі круглі й карі... і знайомі? На волю рвалися спогади, грюкали в двері в’язниці.
— Холлі? — сказав він.
Холлі повернула його до дерев’яних підпорок. Слушна мить минула.
— Угору. Ти гаєш час.
Артеміс напружив утомлені руки і ноги, спробував скоординувати рухи. Нога, рука, підтягнутися. Не дуже складно. Він і раніше залазив по драбині. Принаймні, по одній. Точно.
Дерев’яні планки були вкриті гумою, спеціально для тих, хто підніматиметься. Відстань між ними дорівнювала сорока сантиметрам — саме те, що потрібно для пересічного ельфа. Артеміс поліз, і вже через шість сходинок відчув, як утомилися руки. Але ще зарано для втоми. Повзти ще довго.
— Гей, капітане,— крикнув він через плече.— Полізли!
— Іще трохи,— обізвалася Холлі. Вона притулилася спиною до риштування і намагалася знайти якийсь лад у лавах тролів.