Очевидно, синові аргументи матір не переконали. Вона дивиться на потяг, що зупинився біля її ніг, і враз помічає трьох очманілих мурашок, що намагаються залізти у вікно вагону першого класу. Коли потяг загальмував, вони випали з вікна.
Мати звела брови докупи. Мурахи, що будують мости, — це ще півбіди, але мурахи, що подорожують у першому класі! Тут є над чим поміркувати. Мати одягає на носа окуляри і нахиляється до потягу. Мурахи у вагоні запанікували. Одні поховалися під сидіння, інші розпласталися на стінах. Якщо їх помітять — ото буде й справді катастрофа!
Величезні лінзи, як очі динозавра, поволі посувалися мимо вікон, намагаючись зазирнути в середину вагона. Занімілі мурахи аж вросли в підлогу і стіни. Лінзи, поблискуючи, зупиняються, а потім і зникають. У вагоні зашелестіло полегшене зітхання.
Мати суворо зиркнула на Артура. Невже бомба таки вибухне?
— Артуре! В цьому потязі мурахи! — упевнено заявила вона.
— Ну… сама подумай, що ліпше: коли в помешканні бігає потяг з мурахами чи мурахи без потягу? — розважливо відповів син.
Мати не має що сказати. Логіки синові не бракує. Питання поставлене доречно.
— Е-е… так, звісно, — погоджується вона, почуваючись ні в сих ні в тих. І що ти йому заперечиш!
— Тоді будь уважнішою і, прошу, дивися частіше під ноги, — завершує Артур, відразу ж запускаючи потяга.
Як пущене з гармати ядро, потяг рушає з місця і мчить швидше за французький експрес найновішої конструкції. Мати підстрибує, мурахи знову падають на підлогу, але вагони щасливо шугнули під двері. Мати позирає то в коридор, куди тільки-но прошумів потяг, то на сина, що мило усміхається. Вона теж скривила губи, зрозумівши, що її обвели круг пальця. Але сама вона хитрувати не вміє, тому вирішує змінити тему розмови.
— Артуре! Пора в душ!
З вікон потяга, що біжить краєм сходового майданчика, видно панораму вітальні. Мурахи товпляться біля вікон, штовхаються, підстрибують: усім хочеться помилуватися інтер'єром. Вони і посвистували б від задоволення, якби хтось потрудився їх цього навчити…
РОЗДІЛ 5
У вітальні — тиша. Батько нарешті вийшов. Лиш на канапі лежить зім'ятий компрес.
Франсуа-Арман прямує в сад. Компрес мало допоміг — пухлина не стухла, і його обличчя й зараз схоже на подушку. Якби він навіть запхав голову у вулика, то вигляд мав би ліпший. Всім відомо — бджолина отрута лікувальна.
Нервово міряючи кроками сад, батько жадає натрапити на вулик — бджолине гніздовисько, їхнє помешкання. Та шукає не для того, щоб запхати в нього голову. Минув той час, коли він намагався всього-навсього захистити дім, оточивши його пастками із повидлом. Настала пора рішучих дій. Доволі винищувати бджіл поодинці! І хоча завдяки Артурові він поки що не вбив жодної бджоли, він так само палає ненавистю до цих працьовитих комах. І хоче знищити їх усіх гамузом. Влаштувати бджолоцид. Кинути атомну бомбу в бджолине царство. Злість заполонила його цілковито. Він прагне одного: знайти бджолиний рій і знищити його. І не просто знищити, а ще й помордувати, як зараз мордується він сам. Лише тоді, як бджолиний рій загине до ноги, помста його завершиться. Ці мерзенні комахи принизили його — і він має покарати їх.
Франсуа вислідив бджолу, і тепер стрибками пересувається садом, щоб не загубити з поля зору свою майбутню жертву. Комаха, навантажена нектаром і пилком, напевно, незабаром полетить додому, у вулик. А він — за нею вслід.
Намагаючись, щоб його не помітили, батько втягує голову в плечі. Та маскування даремне, бо його жовта сорочка така яскрава, що навіть птахи примружують очі, позирнувши в його бік. Слон, підгинаючи хобота, також вважає, що його ніхто не бачить. А навантажена здобиччю бджола, не помітивши стеження, летить до лісу. За нею, мало не наступаючи на п'яти, непомітний, як городнє опудало, підкрадається «мисливець».
У лісі на галявині росте могутній дуб — йому не менше двохсот літ. Це потужне дерево найстарше, тому воно диктує свої закони всім іншим деревам. На рівні нижніх віток у стовбурі прозирає дупло. В ньому королева бджіл об лаштувала своє королівство. Вже кілька зим товсті дубові стіни оберігають її підданих від ворогів. Бджола, що її вистежив Франсуа, набирає висоту і приєднується до свого племені, яке роїться біля входу в дупло. Дієслово «роїтися» не належить до улюблених бджолиних лексем, бо синонім до нього — настільки ж несимпатична лексема «товпитися». Адже кожна бджола — натура тонка, індивідуальність яскрава! Та бджолина королева не хоче на це зважати, тому наказ номер один у вулику такий: «Не виставлятися!» Що загрожує його порушникам, невідомо, бо ще ніхто не знехтував наказом. Та в глибині душі кожна бджола відчуває себе вільною, як птах. Тому бджолам приємніше, коли про них кажуть «пурхають». Бджілки, як пташки, пурхають із квітки на квітку. Якщо ви так скажете, — відразу ж здобудете бджолину симпатію… А якщо підхвалите їхні смугасті сукенки, вважайте, що вони ваші друзі навік. Отже, бджоли пурхають перед входом у дупло і, побачивши приятельку, що підлітає зі здобиччю, вітають її помахами крилець.