Юна бджілка, загіпнотизована дармовим скарбом, упирається всіма шістьма лапками в блюдце, запускає в гору свій хоботок і всмоктує солодке зі спритністю доброго пилососа. Щоки в неї мало не луснуть. Пузце ходить ходором, намагаючись помістити якомога більше здобичі. Щоб принести у вулик стільки нектару, їй довелось би облетіти із сотню квітів! Вона полетіла на пошуки звичайною бджолою, а повернеться національною героїнею! її віншуватимуть, влаштують справжній тріумф. Її привітає сама королева, хоча королева й не любить, якщо хтось із бджіл чогось досягне…
«Незаплановані дії індивіда порушують рівновагу в колективі», — полюбляє повторювати гігантська королева, чиї мізки зайняті винятково проблемою продовження роду для підтримання рівноваги. Та наша бджілка, сп'яніла від такої кількості солодкого, думає лиш про одне: вона стане королевою. Хоч на день! І ця думка бадьорить її, спонукає смоктати ще й ще. Хіба можна називати це місце заклятим святилищем, коли тут така краса і таке багатство?!
Маленька беззахисна бджілка повністю занурилася у мрії. Вона так пишається своїм відкриттям! Невимовне щастя переповнює її по самі вінця, і вона не помічає, як на безхмарному досі небі виникає велетенська темна тінь. Вона має форму кола, занадто правильного, щоб бути тінню від хмаринки. Поступово наповзаючи на безпечну бджілку, тінь несподівано збільшується і, не очікуючи, доки комаха зметикує, що пора втікати, згори на неї падає склянка і з несамовитим дзенькотанням стукає по блюдцю. Бджола вмить злітає, однак скляні стінки її не пускають. Вилетіти неможливо! Але ж ось воно — повітря, ось воно — світло! У неї перед очима! Вона їх бачить! Бачить — і судомно намагається знайти вихід. І скрізь натикається на скляні стіни. Із цієї пастки не втечеш, скільки не бийся крилами. Треба зауважити, що її пузце, завантажене повидлом, не дає занадто багато можливостей для маневру. Незабаром їй забракло повітря. І рай поступово стає пеклом.
А її ж попереджали — не літай у той бік! Тепер вона зрозуміла, чому це місце називають заклятим. А, між іншим, про те, що небезпечне тут не місце, а його мешканці, їй, певно, не сказали. Мешканці дому називаються «люди». І в нашої бджілки немає жодного шансу на порятунок, бо вона натрапила на найтупішого із людей — на Франсуа-Армана, Артурового батька.
Спостерігаючи за бджолою, що б'ється у стінки склянки, Франсуа так радісно загорлав, ніби спіймав на вудку карася вагою не менше тонни. Пес Альфред умить прокинувся. Будь-який звук від Франсуа-Армана не віщує нічого приємного. Струсивши із себе залишки сну, Альфред потягнувся і потрюхикав за ріг будинку. Там він побачив збудженого Артурового батька, який з ритмічними погуками виконував танок, чимось схожий на ритуальний індіанський. Певно, це танок переможця. Але знаки, які подає ця людина в повітрі, не дуже зрозумілі, і Альфред по-своєму, по-собачому пояснює його підскоки: пес переконаний, що Франсуа наступив на цвях. Так і є! Хоча, звичайно, тоді ніхто так широко не усміхається, коли цвях пробиває п'яту…
— Люба! Швидше сюди! Я її піймав! — репетує Артурів батько кудись у простір.
З-за протилежного рогу будинку виходить його дружина. Вона там ховалася, очікуючи, коли її покличе чоловік.
Альфред озивається гучним гавкотом. Ні, молодиця ніскільки не потворна, просто пес її не впізнав. У тому смішному вбранні її може впізнати тільки чоловік. Вона скидається на городнє опудало напередодні зимових холодів. Її голова втонула у великому шоломі з густою сіткою, призначеною для захисту від бджіл та інших шестиногих комах, що літають в повітрі. Сітка така густа — навіть вітер не може через неї проникнути.
Тому, крокуючи вперед, жінці доводиться бути досить обережною і час від часу піднімати захисний капелюх, який оберігає її голову. А це, погодьтеся, непросто, особливо коли на ногах замість капців кухонні рукавиці для гарячого.
— Чудово, любий! Де ж вона? Де? — скандує дружина з-під густої сітки, під якою і люди, і пси однакові з вигляду.
І в ту ж мить наступає на Альфредового хвоста.
Альфред заскавулів, ніби йому на хвіст став слон, і стрибнув убік.
— О! Перепрошую, дорогенький! Я стала тобі на ногу? — стурбовано спитала дружина.
— Ні, ні! Нічого! Це був лише собачий хвіст! — байдуже відповідає Франсуа-Арман, що не звик помічати неприємностей, які не стосуються його особисто. — Ліпше поглянь сюди: моя пастка спрацювала бездоганно!
Обіруч зафіксувавши на голові шолом, Артурова мати наблизила своє обличчя до склянки. Там нещасна бджілка все ще б'ється в прозорі стінки. Але поступово і сили, і сподівання на порятунок полишають її. Жінці робиться не по собі, що маленька комаха вже не вирветься із підло влаштованої пастки.