Артур ошелешений. Невже цей тип так довго спав, що навіть не знає, яка трагедія сталася в місті? Та хлопчик не встиг поставити гнівного запитання, як вартовий довірливо поцікавився:
— Скажи, а що, я й справді задрімав трохи? Знаєш, таке зі мною буває… Але рідко! Я завжди чесно стою на варті! А вчора переїв дивокоренів, і вони невдало вляглися в шлункові. Гадаю, цей маленький інцидент не набуде розголосу?! — змовницьким тоном напівспитав він.
— М-м-м… Так, звичайно! — бадьоро відповів Артур. Чесно кажучи, він розгубився.
— От і гаразд! — задоволено промовив вартовий. А потім загорлав: — Чуєте, люди добрі? Артур повернувся! Хай живе Артур! Слава принцові Артуру!
Зненацька скрізь засвітилися вогні. У кожному віконечку кожного будинку з'явився крихітний вогник, а мешканці повибігали на ґанки. Дехто сонний, дехто прокинувся, але всі живі-здорові!
Артур вражено спостерігає дійство, яке годилося б назвати «Пробудження міста». Зусібіч на майдан збігаються мініпути. Хтось зіскакує з високих віт, хтось — спускається ліанами, а є й такі, що вхопили тобогани і поковзом летять до центру міста. Всі вигукують ім'я Артура. Поголос про його прибуття поширюється швидше за кола по воді. Щоразу, коли лунає: «Ура, Артур!», на обличчях усмішки. Діти верещать від радощів, дорослі плескають у долоні, і всі прямують до палацу.
Сльози струмком линули з Артурових очей, побігли по щоках, як сік переспілої груші, а серце розтопилося, як шмат масла на сковорідці. Тепер головне — не перестаратися і не зашкварчати, а то можна й пригоріти. Та як не розтанути від таких палких почуттів?! Обличчя мініпутів, що оточили хлопчика щільним колом, сяють від радості і щастя. Він гадав, що про нього забули, а виявилося, що про нього не лише пам'ятають, а й радіють його появі! Навіть у школі після літніх канікул друзі не зустрічають його так палко. Радше, навпаки. За час довгої відсутності між однокласниками завжди виникає певна дистанція, яку з початком нового навчального року доводиться щораз долати. І з цього не слід дивуватися: час, що для дорослого пролітає, як одна мить, у дитини насичений багатьма важливими відкриттями, а тому тягнеться довго. І школярам доводиться наново звикати одне до одного і намагатися зрозуміти, які зміни сталися з приятелем за канікули.
Ми вже казали, що мініпути палко висловлюють свої почуття. Тому кожен з них вважає за потрібне кинутися Артурові на шию. І роблять це з таким захватом, з яким блоха падає на пса. Зненацька якась крихітна людина, розштовхуючи натовп, як хвилеріз, так пристрасно кинулася на Артура, що той не втримався на ногах і вони вдвох покотилися по землі. На щастя, навколо повно люду, так що далеко відкотитися не вдалося.
— Мотлохлюш?! — радісно вигукнув Артур, упізнавши лукаве личко міні-пута.
— Артуре, невже це ти? — луплячи хлопчика щосили по спині, гукнув маленький принц, ошаленілий від щастя.
Друзі покотом котяться то в один бік, то в інший, як двоє щенят, висловлюючи свою радість штурханами та вигуками. Яке це щастя, що вони зустрілися знову!
Першим отямився Артур. Ставши на ноги і допомагаючи підвестися приятелеві, він, струсивши пилюку, спитав:
— А куди ви всі поділися? Я так хвилювався!
— Як поділися? Ми спали! Ти знаєш, котра година? — відповів Мотлохлюш, показуючи затиснутий у руці пісковий годинник.
Справді, мініпути мешкають під землею і без годинника час не визначиш. А якщо згадаємо, що Артур проник до мініпутів після півночі, а поїздка на сонечку тривала близько години, значить, тепер глупа ніч… І сонний король, що невпевненою ходою вийшов із дверей палацу, — найкраще це підтверджує.
— І-і-і… а-а-а-у! — позіхнув король, потягуючись. — Ну, і де той зірвиголова, що посмів серед ночі мене розбудити?
Хриплий голос короля теж засвідчив правдиві слова Мотлохлюша: година й справді рання. Та ще й король вийшов сам, без свого вірного конопса, якого, певно, не зміг розбудити.
На коротеньких ніжках, одягнений у штани з великими буфами із акацієвого листя, самодержець має кумедний вигляд. Одначе нікому і на думку не спаде кепкувати з нього. По-перше, тому, що ніхто не кепкує з королів, а по-друге, тому, що всі мініпути носять штани такого самого фасону. Але не всі можуть дозволити собі пошити штани з акацієвого листя — дуже дорогої тканини. Адже акація дуже рідко скидає листя… І хто його знайде, той вважається щасливчиком усіх Сімох континентів.
Король протер очі, струснувся, як пес, що вискочив з води, і повторив своє запитання. Озирнувшись, Мотлохлюш помітив батька.