«Ну, звісно, набагато легше, якщо маєш справжні крила», — подумав Артур, однією рукою розсікаючи хвилі, а другою тримаючись за почервонілий живіт.
А горіх наближався до водоспаду, і в Артура не було часу ні на скарги, ні на відпочинок. Вилізши на берег, він струснувся, як мокра кішка, і знову побіг. Вже не так швидко, як перше. Про зайця не було й мови. Привіт черепахам! Та все яс він опинився біля водоспаду одночасно з горіхом. Упавши на землю, хлопчик простяг руку і кінчиками пальців схопив горіха. Із його змучених грудей вирвалося полегшене зітхання. Зітхання стомленого, але задоволеного звіра, що не втратив здобичі. І він заснув на м'якій траві, що здавалася йому м'якшою за перину на ліжку, згорнувшись клубочком. Артур витримав іспит. Він не лише добув із води горіх, а й повністю злився із природою. Це підтвердив вождь, вручивши йому орден «За заслуги перед природою», що його заснували воїни племені. Орден — це маленька мушля з дірочкою, куди втягнуто вовняну нитку, щоб мушлю можна було носити на шиї. Артура прийняли до племені — він увійшов у великий кругообіг природи.
… Того вечора стомлений і знищений хлопчик мало не заснув за столом, а коли вставав із-за нього — ледве не впав…
— Що сталося? Ти чому нічого не їси? — занепокоєно запитала мати. Вона завжди хвилювалася, коли синова тарілка протягом усієї трапези лишалася повною або (ще гірше!) порожньою.
— Та ні — я їм… — відповів Артур, показуючи їй затиснутий в пальцях горіх. І розчавив шкаралупу. На батька цей фокус справив неабияке враження.
— Ти не можеш харчуватися самими горіхами! — заявив Франсуа. — Горіхи — не харчі для людей!
— А цей — для людей!
— Чому саме цей? — дурнувато поцікавився батько.
Він не міг навіть уявити, чим відрізняється один горіх від іншого. Втім, він не відрізняв лісового горіха від мигдалевого, оливки від маслин, чіпси від цукатів… Ці забавки слугували, щоб чимось зайняти щелепи перед обідом. А ось його син розрізняв горіх лісовий і горіх волоський, зернятко соняшника і зернятко гарбузове… Артур знався на дарах природи.
— Бо цей горіх… я заслужив! — відповів син. А потім поволі зняв шкаралупу і згриз ядерце.
Щоб привернути увагу онука, Арчибальд кашлянув, відгорнув комірець сорочки і таємно показав Артурові мушлю, яка висіла у нього на шиї. Дідусь з онуком по-змовницьки обмінялися усмішками. Пишаючись тим, що Артур витримав випробування з першого разу, Арчибальд навіть змахнув з вії сльозу.
Великий вождь поворушив палицею вуглини. Спомини викликають у нього усмішку. Хлопчик і справді чудово пройшов дистанцію і заслужив місце біля вогнища племені. Тепер йому можна довіритися.
Схилившись над вогнищем, один із воїнів зазирнув у горщик, що стояв та вуглинах.
— Хто хоче «маргариткової юшки»? — усміхаючись, спитав він.
На обличчях воїнів бонго-матасалаїв засяяли усмішки. Вони разом пригадали, який регіт стояв у наметі ще цього ранку, коли Артур був із ними.
І враз перед ними постала Маргарита! Всі скочили на ноги і відбігли подалі від вогнища: їм здалося, що це бабусин привид виліз із горщика, щоб помститися їм за насмішки.
— Гей! Та куди ж ви! Щось ви занадто лякливі як для воїнів! — уперши руки в боки, командним тоном промовила бабуся.
Нема сумнівів, що це не привид, а жива-здорова Маргарита, та ще й зовсім не сонна, хоча ніч, можна сказати, в зеніті.
— Перепрошуємо, Маргарито, та ми… саме вас згадували! — виправдовувався вождь.
Але в бабусі термінова справа і вона не збирається вислуховувати усілякі нісенітниці якихось там матасалаїв.
— Сталося нещастя! І ви повинні допомогти Арчибальдові, — заявила вона таким тоном, ніби віддала наказ, розвернулася і пішла до будинку. Вона й думки не припускала, що хтось її не послухається.
РОЗДІЛ 16
Близько п'яти хвилин воїни старанно витирають ноги об килимок при дверях, тим самим роздратовуючи Маргариту.
— Ну, досить! Ідіть! Я потім приберу! — підганяла їх бабуся, занадто схвильована, щоб звертати увагу на чистоту паркета.