Вона потекла швидким приємним струменем. Арчибальд зробив усе швидше, ніж ми про це розповіли…
Спостерігаючи за рухами Арчибальда, Роза аж рота забула закрити. Уміння рідного батька її завжди дивувало. Як йому вдається так добре діяти руками? Потім Роза поглянула на свої руки і сама себе спитала, чого вони слухаються її через раз…
До кухні увійшла Маргарита. Вона зовсім без настрою. Ледве їй вдалося заснути, як метушня на кухні розбудила. І тепер бабуся скептично оглянула підлогу, обгорілу і затоплену одночасно, а потім подивилася на доньку. Її не стільки здивував безлад, що панував на кухні, як те, що така маленька і тендітна з вигляду жіночка, її донька Роза, може стільки заподіяти лиха.
Та коли вона про це спитала, відповідь здивувала її ще більше.
— Я… я хотіла приготувати лимонад! — пояснила донька.
Маргарита поглянула на неї з таким подивом, що, напевно, нам знову доведеться ужити вислів «як баран на нові ворота». Бо Роза й справді являє собою нерозгадану загадку — це ніби секрет єгипетських пірамід чи таємниці Тунгуського метеориту.
Бабуся, зітхаючи, відчиняє холодильник, дістає звідти кришталевий графин, наповнений лимонадом, і показує його Розі.
— Якщо ти хотіла лимонаду, треба було зазирнути в холодильник! — промовила бабуся, намагаючись щосили не зірватися і не насварити доньку. — Тоді хоча б не порізалася!
— Порізалася? — здивовано вигукнула Роза.
Вона зиркнула на сукню і помітила, що серед розкиданих по полю маргариток розквітла невідома раніш квітка. Роза перевела очі на свій палець і побачила, що на його кінчику точиться кров із невеличкої подряпинки, що її дістала, певно, під час операції «Лимон»…
Побачивши кров, Роза завмерла. Рот її широко відкрився, очі закотилися, ноги підігнулися, і, як викинута з ванни губка, вона впала на підлогу. Висновок: навіть розрізаючи лимона можна знепритомніти.
Нарешті всі неприємності минули. Роза твердо стала на ноги і тримає палець під струменем води, щоб стишити біль і очистити рану. Кухня аж вилискує чистотою. Це добра фея Маргарита вмить усе вичистила і прибрала. Роза печально зітхнула, ніби біля раковини стоїть не вона, а сумний старий собака.
— І це ж скажуть, що я навіть лимонаду не вмію зготувати! — прошепотіла вона.
А Маргаритин лимонад припав усім до смаку — графин майже спорожнів. Мартен витирає спітніле чоло носовичком і відсовує склянку.
— Справді, дуже смачно! — усміхаючись, сказав він, звертаючись до бабусі, яка полюбляла компліменти.
Зважаючи на вираз обличчя Франсуа-Армана, він ще не отямився: фізіономія у нього така, ніби він побачив свою смерть. Рука судомно стискає склянку, а погляд цілком утопився в лимонаді.
— Випий ковточок, мій хлопчику! Тобі полегшає! — лагідно сказав Арчибальд, піднімаючи Арманову руку і допомагаючи йому донести склянку до рота.
Та Арман перебуває в ступорі, навіть його внутрішні органи працювали впівсили, і перший же ковток лимонаду потрапив не в те горло. Арчибальд поплескав його по спині — не допомогло. Тоді дідусь був змушений встати і дати доброго буханця. Такого сильного, що в Армана вилетіла із зуба пломба. Шматочок металу описав траєкторію і впав у Мартенову склянку, поки той спостерігав за маніпуляціями Арчибальда.
Арман перестав кашляти, та ще не втямив, що випала пломба. Про це йому міг би сказати Мартен і навіть додати, що пломба знайшлася, але ж для такого повідомлення потрібно мати далеко не полісменську делікатність, особливо в тих випадках, коли навколо повно публіки. До того ж ніхто нічого не зауважив, і Мартен — єдиний свідок втрати пломби.
— Ще трішки лимонаду? — у відповідь на комплімент ввічливо запропонувала Маргарита Мартенові.
Офіцер потрапив на слизьке. Утопити пломбу в лимонаді — не дуже добра ідея, але образити Маргариту відмовою… Та ще зразу ж після свого компліменту… І все ж Мартен вирішив урятувати пломбу.
— Ні! Дякую! — відповів він якнайшанобливіше.
Насправді ж просто не міг пити із склянки, на дні якої лежить брудна непродезинфікована пломба!
Маргарита прихильно усміхнулася і незважаючи на протести, вилила до його склянки залишки лимонаду. Полісмен розгубився: він не знає, як йому діяти, а для представника закону незнання межує зі службовим злочином.
— Ви занадто делікатні, Мартене! Зізнайтеся: ви боїтеся, що іншим нічого не лишиться? — з усмішкою спитала бабуся.
— Т-т-т-а-а-к! Саме так! — промимрив нещасливець, із жахом позираючи на свою повну склянку.
— Не турбуйтеся! Пийте спокійно — я зараз іще приготую! — заявила Маргарита і пішла до кухні.