Мартен покрадьки зазирнув у склянку. Йому здалося, що там на дні єхидно посміхається Арманова пломба.
— На здоров'я! — сказав Арчибальд, піднімаючи свою склянку, щоб цокнутися з Мартеном.
Мартенові ніби хтось за комір жару сипонув — на чолі виступив піт. Піднявши склянку, він цокнувся із Арчибальдом. Дідусь ковтнув напій і задоволено зауважив:
— І справді, чудовий лимонад! У ньому безліч вітамінів! Пийте ж! Дуже корисно для здоров'я!
А Мартенові найдужче хотілося б зробитися кроликом і зникнути у фокусниновому капелюсі. Криво посміхаючись, він тримав склянку, приречено очікуючи, коли ж йому в голову прийде рятівна думка. Та вона десь забарилася, а Арчибальд з ентузіазмом поглядав на нього. Полісмен відчув себе у пастці, що, погодьтеся, незвично, адже це він заганяє злочинців у пастки, а не сідає на їхнє місце… Мартен підніс склянку до губ і, намагаючись приховати гидливість, скривився ще дужче. Ледве вмочивши губи, він швидко ставить склянку на стіл і вдає, ніби добре ковтнув того напою.
— ЕЦн направду смачний, — промовив тремтячим голосом.
— А остання склянка — особливо, — вигукнув Арчибальд, — бо в ній на дні осіло найбільше лимонного соку!
Мартена ледве не знудило. Та його порятував Арман. Вирячивши очі, він схилився до полісмена і зловісно зашепотів:
— Я бачив диявола!
Його лице спотворила гримаса жаху.
Лейтенант витримав паузу. На його глибоке переконання, в таких випадках звертаються до психіатра, а не в поліцію.
— Е-е-е… І який же він із себе — той диявол? — спитав Мартен, готуючись занотувати свідчення до записника.
Арман підняв руку.
— Метрів зо три заввишки, у дірявім капелюсі, і ніскільки не смішний! — тоном читця-декламатора промовив він.
— А чи перед цим не хильнули ви молочка з-під скаженої корівки? — в тон Арманові спитав Мартен, вважаючи, що його співрозмовник зрозуміє, про що йдеться.
Та дарма. Не зреагувавши на запитання полісмена, Франсуа-Арман зловісно зашепотів…
— Обличчя його — цілковитий... усе в дірках, ні шматка шкіри. Навіть ніс кудись провалився. А ще в нього величезна рука, як кліщі, а друга рука — мовби клешня, чи клешня — ніби рука…
Так, важкувато буде скласти фоторобот за таким описом!
— Як вам здалося, він був білим, чорношкірим чи жовтолицим? — спитав полісмен.
— Зеленим! З блакитним полиском! — упевнено відповів Арман.
Лейтенант розгубився. З одного боку, йому хочеться розреготатися. З другого, це буде порушення службової інструкції. До того ж він переконаний, що питання про диявола не входить до компетенції поліції, це справа лікарів психдиспансера, куди він зразу ж зателефонує, як тільки повернеться до комісаріату. Але полісмен-офіцер має бути ввічливим, та ще під час виконання службових повноважень, тому Мартен удає, що перечитує свідчення.
— Здається, я все записав, — промовив він устаючи. — Я доповім кому слід… І вам повідомлять…
Арман схопив його за руку.
— Прошу вас, пане полісмене, будьте обережні!
Лейтенант усміхнувся, але після Арманових слів у нього по спині забігали мурашки. Схоже, цей чоловік і справді переконаний, що бачив диявола.
Увесь спітнілий, у вітальню ввірвався юний Сімон і, наблизившись до свого шефа, доповів йому на вухо:
— Я не знайшов значка!
— Тільки цього бракувало! — сердито вигукнув лейтенант, усвідомлюючи, що день зіпсуто остаточно. — Гаразд, спершу з'ясуємо з дияволом, а потім шукатимемо ваш значок.
Люб'язно вклонившись на прощання Маргариті, Мартен у супроводі Арчибальда пішов до дверей. Спітнілий молодий полісмен заздрісно поглянув на залишену шефом склянку лимонаду.
— Пийте, він його й не торкнувся! — приязно запропонувала Маргарита, втішена, що її лимонад припав усім до смаку.
— Дякую вам, мадам! — відповів юнак, хапаючи склянку.
Він на дух випив лимонад — і обличчя його зсудомило: Арманова пломба застрягла в горлі. Юнак почервонів, як помідор, що доволі дивно, бо ж напій був приємного жовтого кольору. Та Сімон червоніє все дужче, аж робиться багряним. Якби не втрутилася Маргарита, він би незабаром посинів. Розмахнувшись, бабуся хотіла гупнути його по спині, але промазала, бо полісмен крутився, як вуж на сковорідці. Тоді вона схопила його за комір і дала доброго духопела. Чудовий удар! Як корок із шампанського, пломба вилетіла з горла Сімона і перелетіла усю вітальню.
Сімон метушливо вибачився:
— Дякую вам, мадам! Я… я… я… Мені дуже прикро…
— Дарма! Дарма! — відповіла Маргарита, підштовхуючи його до дверей.