Мартен чекав на нього біля автомобіля.
— Мені здається, вашого зятя слід відвезти до міста, — порадив лейтенант Арчибальдові.
— Певно, ти маєш рацію. Сільське повітря йому не на користь, — відповів Арчибальд.
— Я зараз кажу про місто не як про місце для прогулянок, а як про місце, де є лікарі і психіатрична лікарня, — уточнив полісмен.
— А-а-а! Ти про диявола? Не переймайся! З дияволом, про якого казав Франсуа-Арман, я давно знайомий. Я знав його ще дитям. Так що знайду і перемовлюся з ним. І про все тобі повідомлю…
Полісмен застиг. Слів йому забракло. Що могло статися, щоб усій сімейці зірвало стріху? — спитав він сам себе подумки. Але відповіді нема, і Мартен сів мовчки за кермо.
— Я завтра навідаюся пересвідчитись, чи все в порядку! — сказав він Арчибальдові лиш тому, що згідно з інструкцією повинен бути ввічливим.
Вибігши з будинку, Мартенів напарник помчав сходами вниз, забувши, що сьогодні на них уже спіткнувся. Щоправда, тоді він підіймався вгору. Він знову перечепився, упав і скотився вниз — мало не під колеса автомобіля. Скочивши на рівні ноги, Сімон пробурмотів вибачення, відчинив дверцята і впав на сидіння, піднявши навколо себе хмару пилюки. Розуміючи, що він затримує свого начальника, він забув струсити з одягу пил після падіння. Мартен чхнув, протер очі, сумно поглянув на свого юного напарника і глибоко зітхнув.
Авто з гуркотом рушило з місця, і лейтенант із полегшенням покинув дім, у мешканців якого чомусь зірвало стріху.
РОЗДІЛ 4
Мініпути зібралися на найбільшому майдані. Всі місця на трибунах зайняті, населення в тривозі очікує прибуття короля.
Селенія стояла поруч із могутнім мечем, що знову став бранцем каменя, і нервово смикала його руків'я.
— Кожна втрачена хвилина — це година, яку виграє у нас Жахливий У! — обурювалася принцеса.
— Коли станеш королевою, тоді й зміниш протокол, як тобі буде завгодно! Тобі не догодиш! — єхидно зауважив Барахлюш.
— Безумовно, зміню! Це буде мій найперший указ. Із цим протоколом ми втрачаємо купу часу! Пригадай собі, коли на останньому святі селенелій закінчилися усі протокольні виступи, квіти вже зів'яли! — відповіла Селенія, і спогади про зіпсуте свято додали їй гніву.
— Так, твоя правда, це трохи задовго, — погодився Артур. — Та хіба немає правил для особливого випадку, коли протокол через непередбачені ситуації можна скоротити?
— Аякже, еі Але щоб скоротити протокольну церемонію, слід подати прохання в комісію мудреців, — пояснив Барахлюш. — І якщо комісія погодиться, тоді на світанку старійшини проголосують.
— Але чому голосують на світанку? — спитав Артур.
— Тому що ніч — добра порадниця, — ніби прописну істину повідомив юний принц. — Це написано на двісті другій сторінці Великої книги.
— Сама церемонія буде вдвічі коротшою за подання про її скорочення! — розгнівано додала Селенія.
Нарешті брама відчинилася — і глядачі, як по команді, звернули свої погляди до палацу. Першими з воріт вийшла сторожа. Чітким, упевненим кроком вона не поспішаючи, пройшла майданом. За нею — факелоносці, вони присутні на церемоніях, бо освітлюють усі закапелки і сходинки, щоб монарх не впав на очах здивованих підданих. За королем ішов маленький кріт Миро — охоронець мініпутських знань і пам'яті мініпутського народу. Якби не Миро, мініпути лишилися б і без історії, і без спогадів. Він такий потрібний народу, як секундна стрілка хронометру.
Король ступає поволі — так велить традиція. Звісно, така хода забирає багато часу, зате у нас є можливість роздивитися і монарха, і його святкові шати.
Король видається значно вищим за мініпутів — його зріст дорівнює одному сантиметру. Інакше кажучи, король — справжній гігант. Та ми не переконуватимемо, що король маленьким тільки те й робив, що споживав селенельну юшку. Просто він пересувається верхи на своєму вірному конопсі. Колись давно монарх порятував батька цього конопса. Мені здається, що вам було би цікаво дізнатися історію королівського конопса, тому ми поки що залишимо в спокої наших героїв і розповімо іншу історію: як Стрілобарб порятував конопса.
Цю історію викладено на сотій сторінці Великої мініпутської книги, але ж у вас мало шансів погортати цей чудовий твір, а тим більше — найближчим часом, то її розповім я…
У далекі часи, коли король був усього-на-всього маленьким принцом, мініпутський люд жив у Африці. Життя йшло поволі, в ритмі світанку і заходу сонця.
Мініпути проживали в злагоді із племенем бонго-матасалаїв, бо знали все у мікросвіті, а мисливці бонго добре орієнтувалися в широких рівнинах Центральної Африки. Обидва племені володіли знаннями як про безконечно малі, так і про безконечно великі величини. І обидва були частинками гігантського колеса життя.