Та не лише високі дерева вразили принца. Найбільше його подивували лісові шерехи. Із гущавини долинало скрипіння, шурхотіння, кудкудакання і навіть спів; такого він ніколи не чув. Усвідомлюючи, що звірі, які озиваються такими звуками, ховаються десь тут, у лісі, він уже пошкодував, що відійшов так далеко від домівки, нікого не попередивши і не взявши із собою ніякої зброї. Та найгірше полягало в тому, що принц не запам'ятав дороги, якою сюди прийшов. А це значить, що він не лишень загубився, а й заблукав. І на обличчі принца виступив відчай.
Прислухавшись, він спробував уявити собі тих звірів, чиї голоси звучали найсильніше. Щебет звідкись ізгори був приємним і мелодійним, він міг належати соловейкові або щиглику. Від тих пісеньок принц збадьорився. Але інші звуки не були такими приємними — вони навіть тривожили і не полишали сумнівів у тому, що тварини, які вміють гарчати, озброєні великими щелепами та іклами.
Хоча принц був занадто дрібний, щоб зацікавити хижаків, навіть тих, що дотримувалися дієти.
— Ну хоч тепер мій маленький зріст стане мені у пригоді! — втішався хлопчик.
Найбільше тривожили його звуки, що то затихали, то гучнішали, але не вмовкали ні на мить. Голос був хрипкий і жалібний. Тварина чи стогнала, чи намагалася виспівати якусь сумну мелодію. В будь-якому разі, їй було непереливки.
Допитливість виявилася сильнішою за страх. Принц пішов туди, звідки лунали загадкові звуки. І чим ближче він підходив, тим більше упевнювався, що той, хто так хрипить, дуже потерпає.
Нарешті під великим валуном він побачив звіра, що лежав на землі. Густе шовковисте біле хутро, могутні лапи з сильними копитами, величезні зубасті щелепи надавали йому вигляду хоча й грізного, та симпатичного. Два маленьких очка дивилися на принца ласкаво і сумно. Це був конопес.
Юного принца не злякали щелепи, і він наблизився до тварини. Йому розповідали про конопсів. Ці звірі водилися на півдні, а на півночі проживали їхні родичі — кономоти. А якщо перед ним конопес, значить, він увесь час рухався на південь.
На сторінці сімсот вісімнадцятій Великої книги був портрет конопса. Тепер, коли принц побачив тварину зблизька, він зрозумів, що зобразили її сяк-так. Художник прикрасив конопса смішними ріжками, великими іклами і жорсткою, як їжакові голки, шерстю. Напевно, тому цих звірів занесли до сімейства дикобразових…
Жодних голок у конопса не було, а його хутро — м'яке і шовковисте на дотик. Наблизившись, принц зрозумів, чому так стогнала тварина: її лапа потрапила в пастку для моль-молів. Моль-молі — улюблені ласощі звіра, і він поспішно кинувся на приманку. Втім, конопес навіть і подумавши все одно потрапив би в пастку, бо коли він бачить апетитного моль-моля, то втрачає розум і керується лишень інстинктом.
Конопес побачив, що до нього прямує принц, але так змучився, що не реагував на появу малесенького звірятка невідомої йому породи. Він лежав і набирався сил для наступного зітхання.
— Мій бідолашний друже, як ти потрапив у цю халепу? — спитав принц.
Конопес не розумів мініпутської мови, зате кмітливий принц швидко збагнув, що то за пастка. То була замкнена на замок клітка з клямкою, як у мишоловці. Мисливець ключем відмикав клітку і забирав здобич.
Вихований на засадах справедливості, рівності і свободи, юний принц не міг більше терпіти мук конопса.
— Я спробую тобі допомогти, — заявив він, — лиш домовимося, що, опинившись на волі, ти мене не з'їси!
Конопес так застогнав, що той стогін можна було зрозуміти і як знак згоди, і як інший знак. Та принц уже для себе все вирішив. Оглянувши замок, він зрозумів, що не відімкне його. Зате якщо постарається, то проникне в клітку і вирятує лапу конопса зсередини. Легко протиснувшись між пруттями, він став розглядати механізм клямки. Нічого особливого! Механізми, винайдені Миро для управління дзеркалами, були значно складнішими, а він, як майбутній монарх, повинен був збирати і розбирати їх із заплющеними очима.
Хлопчик виштовхнув три стержні, відколупнув два затискачі і відчинив пастку. Конопес висмикнув лапу і так захрипів, що, навіть не розуміючи його мови, можна здогадатися, які почуття він висловив.
Вийшовши із пастки, принц підійшов до порятованого конопса.
— Ну що, полегшало? — спитав він, тамуючи гордість за свій вчинок.
Звір мовчав, а потім на його морді засвітилася широка усмішка. Щелепи були такими великими, що усмішка й справді розтяглася до самих вух. Конопес навіть устав. Відразу стало зрозуміло, що він утричі вищий за принца, і той у душі пошкодував, що вивільнив такого мастодонта, не вивчивши як слід його харчові уподобання. Одначе конопес позирав на свого рятівника з великою пошаною і ніжністю. Притуливши поранену лапу до свого серця, звір промовив: