— Му-му!
І кілька разів повторив, ніби намагався щось пояснити.
— Е-е-е… а я Максімініанус Свистокрил де Стрілобарб, принц Першого континенту! — повідомив хлопчик, не дуже впевнений, що саме цього чекав від нього конопес.
— Ма-ма, — відповів звір, наставляючи на принца копито. — Му-му! — додав він, упершись копитом у свої груди.
— Та-а-ак… Називатися мамою якось недоречно, особливо з огляду на своє королівське майбутнє, — задумливо промовив хлопчик. — Краще називай мене татом!
— Та-то! — весело повторив конопес.
— Ну й чудово! Та-то — Му-му! — усміхаючись, уточнив цринц.
— Та-то — Му-му — Та-то — Му-му — Та-то — Му-му! — наспівував звір, дедалі отямлюючись і все дужче вдаряючи копитами то себе, то свого рятівника. Принц не витримав такого натиску і гепнувся на землю.
Обхопивши голову лапами, конопес відчайдушно заревів.
— Дарма, не хвилюйся! — відповів принц, устаючи і обтрушуючись. — Я теж не завжди розраховую свої сили.
Переконавшись, що з хлопчиком нічого не сталося, звір звеселів.
— Ось і добре! Я тебе порятував — ти мене не з'їв! Ніхто нікому нічого не винен! А зараз іди додому, бо там, певно, вже хвилюються! — промовив майбутній король, відчуваючи, що новий знайомий занадто великий, аби його приручити.
Та Му-му лиш тяжко зітхнув і захрипів ще сумніше, ніж тоді, коли потерпав у пастці. А потім махнув копитом кудись убік. Подивившись, куди йому було вказано, принц побачив дві великі пастки. Сталеві щелепи стискали два знерухомлених тіла, покритих білим хутром. Родина Му-му була тут, поряд, та він зовсім не бажав до неї приєднатися…
Це печальне відкриття вразило Максі-мініануса. Він би втішив сироту, але як це зробити? Адже його не візьмеш на руки?! Не чекаючи відповіді, Му-му схилив голову до хлопчикової руки, і той ласкаво почухав йому за вухом. Та-то і Му-му, як могли, втішали один одного.
— Як мені знайти дорогу назад? — схвильовано вигукнув майбутній король.
Він не знав, що після його втечі в королівстві оголосили загальну тривогу і вже цілих три дні мініпути посилено шукають свого принца.
Почувши запитання, конопес узявся обнюхувати хлопчика.
— Припини! Мені лоскотно! — верещав принц, уникаючи шорсткого носа.
Обнюхавши принца з голови до ніг, конопес схопив зубами свого майбутнього повелителя, закинув на свою спину, таку пласку, ніби природа спеціально створила її для того, щоб було зручно сидіти.
Переконавшись, що вершник не впаде, Му-му потрюхикав стежкою, якою принц, коли б сам приймав рішення, не пішов би ніколи. І тоді хлопчик переконався, що в конопса прекрасний нюх. І за три дні, поки Максімініанус спокійно спав на спині нового приятеля, конопес добіг до брами мініпутської столиці.
Ще було рано — всі мешканці міста спали. Обережно просуваючись уперед, конопес зненацька наткнувся на Упиря, що хропів у гущавині кущів смородини. Його хропіння й розбудило принца.
— Гей, Упиряко! — загукав із високої спини конопса майбутній король.
Прокинувшись, Упир зірвався на рівні ноги і мало не скрутив собі в'язи, намагаючись упізнати, хто такий сміливий посмів його розбудити.
— Мій безцінний Упире, коли я одягну королівську мантію, то призначу тебе великим канцлером! — вигукнув принц.
— Га? Що? Але… Чому така честь? — забурмотів ще сонний Упир.
— Тому що канцлер — це той, хто щодня надягає на голову короля корону. А я тепер сидітиму на спині цього конопса — і твій зріст якраз пасує до такого діла! — кепкував принц. — Кожному овочу свій фрукт — і гамулі вціліють. Сторінка сто дванадцята Великої книги! — додав він і поскакав до палацу.
Відтоді принц ходив гордий, як півень, якому подарували будильника. Він не лише помстився за образу, а й зумів зрозуміти головне: зріст мініпута вимірюється не міліметрами, а величиною його серця. І за цією міркою король — просто велетень. І тоді принц урочисто пообіцяв, що коли успадкує королівство, то впише цю велику істину у Велику книгу. Що й було згодом зроблено. І сьогодні її можна прочитати на чотирьохсотій сторінці.
Нині вік короля — понад п'ять тисяч років, а його вірний Му-му давно покинув цей світ. Його замінив син — Пальмито, схожий на батька, як дві краплі води…