— Що ж буде, якщо ми потрапимо в яму? — поцікавився Артур.
— А те, про що ліпше мовчати! А що як і справді попадемо? — замахав руками Барахлюш.
Та слово матеріальне… На поворотах, у місцях, зчленування труб, часто трапляються раковини, або, як звикли казати мініпути, ями. А оскільки труби старі, то таких ям удосталь. Потрапивши в яму, куля зупиняється, і потік води мчить мимо, блокуючи її. Тоді куля не може зрушити з місця…
— Ну ось ми й потрапили в яму! — з похмурим задоволенням констатував Барахлюш.
— І довго нам доведеться сидіти? — в голосі Артура вчувалася тривога.
— Не знаю, може, одну, а може, й кілька селенелій! — відповіла принцеса. — Треба дочекатися, поки хтось у домі увімкне воду. Тоді тиск збільшиться — і нас винесе звідси!
Утямивши нарешті, що ж таки сталося, Артур почав згадувати, хто з його родини може скористатися водою в такий ранній час. Маргарита почне готувати сніданок, Арчибальд поливатиме квіти. Батько, певно, голитиметься. А мати може увімкнути воду просто так, про всяк випадок, щоб запобігти пожежі. Варіантів багато — і хлопчик заспокоївся.
— Не хвилюйтеся, вранці всі тільки те й роблять, що відкручують крани. Довго нам тут не стриміти!
РОЗДІЛ 6
Підкорившись автоматичному розподільнику, над фонтанчиком для пиття злетів тоненький струмінь води. Тлустий полісмен схилився над фонтанчиком і роззявив рота, мовби жаба, що напоготові ковтнути комара. Одначе схопити губами вертлявий струмінь не так уже й легко. Та полісмен не припиняє своїх спроб. День спекотний — його замордувала спрага.
Коли нарешті товстун ухопив неслухняного струменя, в кімнату увірвалися лейтенант Балтімор зі своїм юним напарником Сімоном. Їхнє вторгнення таке стрімке і несподіване, що спраглий товстун рвучко випростався, випустив пійманого гейзера, і він ударив йому просто в носа.
— Загальна тривога! — закричав Сімон, а Мартен кинувся до першого-ліпшого телефона і, навіть не привітавшись, закомандував:
— Негайно! Пришліть підтримку!
— Що сталося! — спитав товстун, витираючи обличчя.
Сімон підскочив до свого неповороткого колеги — і його лице з виряченими від жаху очима опинилося в кількох сантиметрах від полісменського носа.
— Ми бачили диявола! — на одному диханні вигукнув він. — Диявол стояв посеред дороги, і ми мало в нього не врізалися!
Тлустий полісмен приречено зітхнув.
— А якого біса він до нас приперся? — спитав він, намагаючись виявити доречне в таких ситуаціях чуття гумору.
— А біс його знає! Коли побачиш його морду, зрозумієш, чому ми не зупинилися і не спитали його про це! — відповів Сімон, тремтячи, як осиковий листок.
Три поліцейських автомобілі мчали міськими вулицями до головного шосе, яке вже встигли назвати дорогою диявола. Напевно, справа була пильна, зауважували одне одному мешканці маленького привітного містечка. Стільки патрульних автомобілів зразу вони ще ніколи не бачили. Та відважні стражі порядку проґавили: ніякого диявола на дорозі вже не було. Він давно у місті блукає вулицями.
Упир стривожено поглянув на колону автомобілів, що вилетіла із-за рогу. Йому мало симпатичні ці великі звірі з лискучими іклами, тому він сховався за дерево і простояв там, поки звірі пролетіли мимо. Як тільки затих шум двигунів, чудовисько вийшло зі схованки і обережно зиркнуло в усі боки. Спека в розпалі, і в більшості крамниць вікна прикриті жалюзями, щоб відважний покупець, який ризикнув спекотного полудня вийти за покупками, довше затримався в прохолодному торговому залі і придбав щось не конче потрібне. Головна вулиця майже безлюдна. Лишень кілька домогосподарок, не поспішаючи, йшли до супермаркету.
Упир простував вулицею, намагаючись бути в тіні. Спека на нього не впливає, просто він не хоче висовуватися. З його лицем не сховатися серед місцевих мешканців! Добре було б і костюм поміняти, а ще краще — змінити зовнішність. Так міркувало чудовисько. Само воно не вважає себе гидотним, одначе вже зрозуміло, що в цьому світі уявлення про красу різко розійшлися з його власними уподобаннями.
І знову пощастило! Сьогодні й справді — день Упиря! Завойовник побачив рекламу, яка вихваляє майстерність пластичного хірурга Емільена Кутюр'є. Мова рекламного плаката проста, як правда: половина щита — зображення жіночого обличчя з довгим гачкуватим носом, а половина — те саме обличчя, тільки ніс у жінки такий малесенький і пікантний, що йому б позаздрила навіть Клеопатра.
В Упиря нема носа, тому він сприйняв рекламу навпаки. Він переконаний, що жінці зі смішним коротким носом надзвичайно кортить обзавестися величезним хоботом, який дасть змогу їй хропіти так само гучно, як реве слон.