Арчибальд завжди був добрим самаритянином, але, побачивши потвору, що подзвонила в двері, не зміг втриматися від гримаси… Точніш сказати, побачивши комплексну потвору, бо вуха, ніс і рот чудовиська явно належали різним людям. І лишень умілий кравець міг поєднати їх на одному обличчі.
Упиря тепер не впізнати, хоча він потворний, як і раніш, але схожий на людину. Комір широкого плаща приховував його підборіддя, а капелюх, насунутий на очі, і чудово виконаний макіяж дещо пом'якшували враження від його «вроди».
Хірург виконав роботу на відмінно, та, на наш погляд, поняття «відмінно» в цьому випадку недоречне.
Арчибальд не впізнав свого заклятого ворога, він навіть і не подумав би, що за цією непривабливою зовнішністю ховається Упир.
— Чим можу вам допомогти? — спитав Арчибальд, що ніколи не забував про ввічливість.
Упир втішився — його не впізнали! І він широко посміхнувся, аж шкіра на обличчі натяглася і затріщала. Дідусь несамохіть скривився, ніби від болю — він дуже співчував незнайомцю.
— Мені шкода, що я вас потурбував так рано, — сказав Упир з невластивою для нього ґречністю.
Арчибальд здивувався, та не його вишуканій шанобливості, а скрипучому тембру голосу, що нагадав йому щось давно знайоме.
— Жодних проблем! — не менш шанобливо відповів дідусь, все ще не здогадуючись, що до нього прийшло втілення Зла. — Ви не місцевий? — розпитував він незнайомця, щоб той знову заговорив, щоб знову почути голос і згадати, де ж він чув його раніше.
— Ні. Але я жив у цьому саду дуже довго, так-так, саме в саду! Ще до того, як збудували дім!
— А-а-а! Так ви приїздили сюди малюком і тепер мандруєте місцями свого дитинства? — спитав, усміхаючись, Арчибальд.
Упир не чекав на таке уточнення, та швидко схаменувся, що йому дароване іще одне очко.
— Саме так! Все своє дитинство я бігав цими лугами і можу похвастатися, що знаю кожен куточок вашого саду!
Арчибальд так і не здогадався, що перед ним Жахливий У, і дозволив собі засумніватися в правдивих словах несподіваного гостя. А Упир знає все: що є в саду, що є в домі і навіть під фундаментом дому. Ліпше за мешканців і ліпше, ніж будівельники, що зводили ці стіни.
Альфред давно вже нудиться. Не знаючи, що робити, він спробував заснути, та зненацька відчув, що навколо запанувала могильна тиша. А така тиша нічого доброго не віщує. Жодна пташка не набридає йому своїм щебетанням, жодна муха не кружляє набридливо перед його носом. Натрапивши на таке незрозуміле явище, пес вирішив проникнути у вітальню, щоб отримати бодай якусь інформацію. Та чим ближче він підходив до дверей, тим дужче відчував гидкий запах, що пригнічував його і підіймав шерсть дибки. Повільно наближаючись до Арчибальда, який перемовлявся з незнайомцем, пес відчував, як лапи у нього підкошуються, вуха притискаються до голови, а інстинкт примушує загарчати.
— Чого ти, Альфреде? Отак зустрічаєш гостей? — докірливо обізвався дідусь.
І він відіпхнув Альфреда, щоб той не проскочив у дім. Щоб навіть не торкнутися незнайомця, пес відбіг убік.
— Вибачте йому! Він не звик спілкуватися з чужими людьми! — пояснив Арчибальд.
— Якби чужак проліз у мій дім, я поводився б так само! — насмішкувато відповів Упир.
— Саме гостинність і відрізняє нас від псів! — зауважив Арчибальд, поступаючись гостю і запрошуючи його увійти. — Прошу вас, заходьте! Надворі спека — вам буде краще в тіні.
— Я завжди надавав перевагу тіні, — тихо промовив Упир, поволі ступаючи за дідусем.
Він приготувався насолодитися своїми наступними діями.
— Сідайте, будь ласка, а я піду принесу лимонаду.
— Та не турбуйтеся! — увічливо відповів гість.
— Та що ви! Ніяких проблем! Улітку моя дружина готує лимонад заздалегідь. Наш онук його обожнює!
— Онук? Хлопчик? Обожнюю дітей, — промовив Упир з такою інтонацією, що зразу зрозуміло: дітей він любить на сніданок, на обід і на вечерю. — А… де ж це ваш чудовий хлопчик? — вів далі він, не сумніваючись, що його запитання схоже на обертання кинджала у свіжій рані.
Та Арчибальд не збирався виказувати своє занепокоєння, принаймні за присутності незнайомця.
— Напевне, у своїй кімнаті. Бавиться! — відповів дідусь, удавши на обличчі усмішку.
Дідусь близький до істини. Артур і справді в своїй кімнаті. Точніш, у своїй ванній кімнаті. А щоб точніше вказати місце його перебування, доведеться зазирнути в зливний отвір душового піддону. Там, під сіточкою, гойдається маленька прозора кулька. Пройшовши каналізаційні труби, корабель мініпутів прибув у останню гавань.